У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко
Карпа також мучила ота прив’язаність до ліжка. По відході вчителя він хотів задрімати, але не зміг, бо в голову лізла розмова з Кузьмою Сидоровичем. Тепер він знаходив заперечливі аргументи і докази помилковості учителевих висновків. Порівнюючи сьогоднішнє із докозацьким, Карпо дякував долі і подіям, що привели його родину до господарських покращень і заможності. Своєї тяжкої праці він не цінував, а ось Ганнину, Тодосеву, Домашчину та й менших, лежачи прикутим до тапчана, він нарешті збагнув. Адже всі, а найпаче дружина, металися, як в окропі. Ганна часом аж у північ бігала на кладку прати, а шила, цурувала-латала й прасувала лише ночами. А тепер ось, ще й не поспавши, їхала з Тодосем і Домашкою в поле на нивки саджати городину й сіяти хліб. За головного, правда, там був Пилип, але який з нього робітник без помічників! Зорали та щось посадили і в Ліску та клаптику толоки, що вже при дядькові Харитонові лежала обліжком. Добре ще, що встиг посіяти чимало озимих жита і пшениці, то щось із того всього уродить…
Дітей Карпо не шкодував, бо що більше працюватимуть, то більше навчаться господарити, а ось Ганну робилося йому шкода, бо бачив те, чого раніше не помічав: як заведена, схоплювалася в засвіток і бігла й до господарства, й до печі, і в поле, і в Лісок, і до млина та на ярмарчище, а в неділю ще й у лікнеп, а ще ж би до храму, якби його не закрили. “Дяка богові, хорошу він послав жінку мені: і вродливу, і працьовиту, і вірну, як і Пилипові, ото лише недолік, що плодовиті” - втішливо висновкував він. Згадав, як кинутими жаринками сливового погляду і тарільними білками вона ускочила йому в серце ще отам у дяківці й запалила цілу пожежу і лоскітну бентегу в грудях, що й до сьогодні, аж до сліз мучачи, не минає.
Він дотепер часто гризся ревнощами й підозрами, що хтось із дітей не його, бо добре знав, як вгамовували хтивість “визволителі” після “звільнення” сіл і містечок. В отому самоїдстві, червоніючи душею, пригадував свій одинокий випадок-гріх, коли вночі на сіно, де він умостився переспати, прийшла господиня обійстя і як достеменно силоміць гвалтувала його до ранку з такою неспинною та непогамовною жадобою, що її утолити та наситити йому було несила. “Пробач, голубчику, це не злочин! Чоловіка мого вбито! Я одразу відчула, що ти чистий і чесний, не як більшість із вас! Прости! Зголодніла я за три роки і не стрималась!” - виправдовувалась вона на прощання, не сказавши свого імені і не запитавши, звідки він і як зветься. Карпо соромився своїх спогадів, але й не полишав підозр: щодо велико-карооких, подібних до Ганни, Петруся та Ярисі його давно вже хробаком точив сумнів.
Марнуючи час, Карпо згадував то слова учителя Тарана про всесвітню федерацію республік Рад, то Шимона та Гершка, яким заборгував і вчасно не сплатив по домові. Карколомних слів учителя не розумів до пуття, а завдяки позикам жидів у нього крутився вітряк, Тодось щодень приносив мізер мірчука та обметиці на хліб, галушки, затірку, куліш, квашу і кашу для сім’ї, рохкало в сажику куплене порося, ячали у дворі качата й гусята, квоктали над писклявими виводками квочки, були ситими від заправленої обметицею січки коні і підростали пустотливі лошаки, а Ганна примудрялася навіть вимінювати олію та сало для засмажок і закришок борщів, супів та кандьорів.
Жиди, що самі жили впроголодь, утримуючи орави брудних, шварготливих, нужденних дітей, уможливлювали позиками грошей міщанам, немалих і надовго, утримувати своїх. Ось і з нього відсотки відмовились брати, співчуваючи його каліцтву. “З тебе навар, Карпе, як із наварених яєць, - сміявся Шимон, навідавши його по Різдві. – Вичунюй та піднімайся скорше, то ще й нам при біді позичиш щось без відсотків.”
Карпо припімнув якесь їхнє свято. Ранком, вийшовши із своїх брудних дворів, купчачись у зграйки й юрби на чолі старіших, святково-врочисті, з цвітастими хусточками на шиях, з малими подушечками і засмальцьованими молитовниками-згорточками, поспішали до синагоги, що була в хаті старої Шльонихи, на молільну відправу. Молились недовго, а потім танцювали, грали й співали увесь день, збираючи до двору натовпи гуляк, найпаче дітвори, як на видовище. “Як трохи відклигаю та встану, мушу Шимонові з Гершком оті відсотки чимось відплатити!” - прийшов до рішенця Карпо.
Голуби, що перелетіли у вікні, нагадали йому про давнє рішення пришити до причілку простору голуб’ятню, щоб оживити обійстя, крім лелечого клекоту, ще й голубиним воркуванням-туркотом. В уяві давно вже намалював собі її вигляд, вкотре порахував і зиск від неї: матимуть і якесь м’ясце для Гриця, і пір’я для подушок, а головне – послід, яким можна буде удобрювати і дерева в садку, і городину на грядках.
Прогупотіли двором лошата, і Карпо згадав, що його чекає недокінчена прольотка.
Далі пригадав садок, що минулого року почав уже цвісти і потроху родити, а в ньому пні для майбутніх бджіл, висохлі колоди із верби й липи для яких давно очікували на видовбування.
“Отож, - робив по всьому Карпо висновок, - Тодосеві – млин і нивки в полі, слабому Грицеві – батьківське обійстя, садок і бджоли, Петрикові – святі книги і Лісок, а Степанкові, поки виросте, мушу чи ще одного млина поставити, чи дворище купити й завести садок і майстерні, навчивши його всякому кустарному рукомеслу, - обдаровував він синів, як дорослих. – Дівчатам якось постараємося з Ганною на придані посаги та віна, бо безпосажних їх ніхто путящих не візьме в заміжства”.
Уява перенесла Карпа у майбутній власний квітнучий сад із акуратними рядами пнів-довбанок, із бджолиними роями над ними, медом радості заливаючи його душу і заколисуючи…
А Петрик тим часом, закутавши ноги рядном-рябчаком і схилившись на підвіконня, вдивлявся у світ сутінків, що заповзали у двір. Вешталися двором мати з Домашкою, грайливо носилися лошата, брязкав ланцюгом пес Рябко.
Нежданно ударив дзвін на каланчі, аж налякавши Петрика, і вдруге, і втретє, загалом аж дев’ять разів, розливаючись хрипло по місту і нагадуючи оповіді бабусі Параски про те, що так само він дзвонив, коли вона і ще її бабуся були малими. Дзвін той сповіщав про
