У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Чому і нам, і вам достеменно однаково приписали цей податок?! – обурювався Карпо. – Невже ти, Пилипе, можеш рівнятися господарством зі мною?! – говорив він глухо, розлючено тикаючи пальцем у папірчину. – І коли ж зняті з нас пільги? – підвищив він голос, ніби Пилип був у тому винний. – Коли, питаю, і чому?! Це непорозуміння! Це... – не знаходив він слів. – Піду до райвику і зараз же все виясню! – нагримав не знати й на кого і при Пилипові й Оксані став переодягатися у свою козацьку одіж.

Схопивши повістки і мовчки обійшовши брата в порозі, клацнувши дзвінкою клямкою, Карпо майже бігом кинувся з двору.

В райвиці, на жаль, Варвари Степанівни не застав.

- Поїхала уже тиждень тому на вдосконалення і на нараду, - пояснила йому прибиральниця в коридорі.

„Мабуть, разом із Лесею”, - подумав він, постукавши у високі двері замісника.

- Прошу! – почулося з кабінету, і він, поправивши шапку, зайшов.

- Я – Янчук Карпо, - прикриваючи за собою двері, обізвався він від порога, очікувально розглядаючи кремезного, трохи згорбленого з настовбурченими вухами чоловіка, який звівся йому назустріч із-за чималого столу.

- А я – Горішній, замісник голови. Прошу проходити і сідати ось тут на стілець. – показав він рукою, розглядаючи прихідця. – По якому питанню до мене?

- Та ось ми з братом отримали сповіщення про податок, - Карпо вийняв із кишені і подав господареві кабінету обидві папірчини.

- Ну, знаю, і підпис мій, а хіба що? – всівся він у крісло, видивляючись на гостя.

- Як то що? Ми воювали обидва. Були по кілька разів поранені. Брат, крім того, хворий сухотами...

- А я тут при чому?! Комісія, - порився в паперах Горішній, - опреділила, що у вас є млин і грунти на двох, брат твій має коня, пару десятків курей, кролі, мельникує, збіжжя чимало збирає, сіна, продає дрова у ярмарки, жінка його килими в’яже чи тче...

- Мельникував він у моєму млині, коли я розбився при падінні з даху, а має не коня, а стару шкапу!.. Пільги ж якісь нам мусять бути!? Завойовували ж вам радянську владу!

- А ми що ж, по-твоєму, не завойовували?! – наповнився обуром голос господаря. – Не ви, а ми вставляли кілки в колеса возів Марусі й Левченка, в тачанки Махна, Коцура й Григор’єва, спиняли піхоту Денікіна, кінноту петлюрівців і гайдамаків – без гармат, які ви, червонокозаки, забрали із собою! А пільги які ж? - пом’якшав голос Горішнього. – Прислав окружком розверстку і що хочеш, те й роби з нею! – розвів він руками. – Десь мусимо набрати натури і грошей, а де їх набереш, коли по отакій розрусі люд лише опірюється? Не із вдів же та сиріт нам її викачувати? Отож, комісія й дивилася, що в кого є і з чого хто живе.

- Коли так, як кажете, то хіба справедливо накладати на нас із братом порівну? У мене й млин, і коней пара з лошаками, рівність образлива для брата.

- Що ж образливого в тому, що населення мусить утримувати владу і державу? А що несправедливо, то ти маєш рацію, - почав він порівнювати сповіщення обох братів. – Можу зробити хіба одне, - почухав Горішній тім’я, - перекинути з брата на тебе половину збіжжя, бо іншої ради немає.

- Коли немає іншої ради, то робіть хоч це, - ковтнув Карпо разом із слиною і оту безвихідь. – Була б Варвара Степанівна, вона, може, щось би нам скостила, - натякнув Карпо.

- Тяжко сказати, як би вона розподілила, - розважливо сказав Горішній, в душі тішачись заздалегідь. – Немає куди подітися з тією розверсткою, хоч плач!.. То ти згоден?

- Та що робити, коли така скрута? Скостіть йому, а мені додайте, але розбийте так, щоб мені віддавати до кінця року, - пікся Карпо.

- Піду вам назустріч, - почав Горішній заповнювати нові бланки. – Тобі залишу так, а йому половину зменшу та пошукаю, кому б її накинути, - обрадував він Карпа, який уже й не знав, як дякувати. – Іншим розподілили куди більше.

- Наша вам дяка, - Карпо уже підраховував, як йому вилізти з того податку. – Розбийте, як ваша ласка, мені до кінця року, бо не зможу вкластися.         

- Піду і в цьому тобі назустріч, - переніс Горішній частину здачі з другого кварталу на третій і четвертий. – Посидь тут, я зараз вернуся, - обізвався заклопотано. – Муситимеш вкластися, бо велика пеня наростатиме, - пішов, лишивши незакритими двері.

Чекаючи повернення Горішнього, Карпо роздивлявся портрети, гасла, плакати й лозунги на стінах, зауважив, що стіл, лавки, шафи в кабінеті пороблені незграбно, абияк, у різні часи й різними майстрами. Звернув увагу, що портрети Леніна зі Сталіним і Кагановичем розміщені в одному кутку кабінету, а Петровського, Косіора, Чубаря та Любченка – здругобіч. Не міг собі пояснити, чому, але це йому не сподобалось, здалося образливим.

- Ось маєш тепер, - вернувся Горішній, - братові десять пудів, але вкладіться в зазначені терміни, бо неплатники будуть каратися, - подав він Карпові нові сповіщення зі свіжими печатками.

- Спасибі вам, товаришу, - склав Карпо папірини. – Бувайте здорові, - наклав він шапку на голову.

- Ходи щасливо, чоловіче, - звівся Горішній над столом, прощаючись. – Зробив тобі, що зміг, - сказав по-родинному.

Лишившись сам у кабінеті, якийсь час він тарабанив пальцями по столу, повторюючи подумки: „Пронесло!.. Слава Богу, пронесло!” Пільги для червонокозаків ніхто не відміняв, а цей Янчук йому повірив. Вчора він кільком непільговикам скостив податки, бо ті його добре погостили, наділили свининою і солоною яловичиною, ще й пообіцяли дещо більше. „Не обкладати ж їх, коли є можливість розкидати