У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

Тихо побажавши у відповідь Грицеві “На добраніч!”, напружуючи зір, Петрик усамітнено продовжував вдивлятися у сутінки двору, що поволі згущалися. Ще розрізняв, як Домашка загнала до стайні лошат, відв’язаний Рябко подався  до берега, Тодось опустив колодку на воротях і гака на хвіртці, як завжди, на ніч. Але білі, як молоком, облиті цвітом абрикоси в садку, які Кузьма Сидорович називав жерделями, вже наскрізь просоталися темрявою.  

З-за двох дверей почулося бубоніння батька і голоси інших, що досі поралися в дворі, стих у чуланчику Вадиків голос, що під наглядом Марти Давидівни визубрював урок.

Згасло світло у вікні сусідів, що жили через вулицю. Раз бовкнув і луняво розлився над містом дзвін із каланчі.

“Скажу вам по правді, що думаю, - згадав Петрик батькові слова, сказані якось у розмові із дядьками Явдокимом та Пилипом, - зі школи та книжок хліба насущного хлопець не здобуде, прикладом тому і вчитель Таран, і Леся Яремівна, більше того – наживе собі лінощі та невміння до праці, тому хай уже кінчить чотири групи та й по тому. Адже вивчив уже святе письмо, ще навчиться добре читати і світські книжки та газети, то й вистачить з нього”, - оте вирішення батьком його долі лякало і тепер, бо змушений буде допомагати в господарстві та поранні по двору. Така перспектива здавалася йому громовичною тучею, що нависла над його подальшим життям, бо не бачив кінця роботі в рідному обійсті.

“Не бачитиме наша громада нічого, окрім нужди і нестатків та сваволі зайд і базік, успішно та героїчно долаючи труднощі, - згадалися Петрикові слова Кузьми Сидоровича, сказані якось батькові і дядькові Левкові, – бо стільки вже того паразитичного паскудства розвелося і за війну, і по ній на утримок від робітничих і селянських праць!”

А вслід за тим він раптом зареготав, і трясучись, і сльозами заливаючись.

- Свят-свят!.. Що з тобою, дитино? Ти смієшся чи плачеш? Що тут відбулося і чому ти досі не в ліжку? – поклала вона помацки руку на його голову. – Ну ж бо, заспокойся, любий! – відчула вона трем синового тіла. – Що скоїлося, Грицю, що тут у вас? – спитала тихо, а зрозумівши, що той уже спить, почала ласкаво гладити Петрикову голову, приказуючи, - заспокойся, дитино, угамуйся, та що це з тобою?!

-Не-е пла-а-чу-у-у я, а смі-ю-ся-а, бо зга-дав, ма-му-ню-у, як тіт-ка Ок-са-на-а, опові-да-ла-а про жов-ні-ра-а, - не міг ніяк прийти до себе хворий.

- Якого жовніра, дитино? – попробувала Ганна рукою хлопцевого лоба, думаючи, що він марить.

- Та про отого-о, що за сирівцем приходив і маслянкою –у...

- Яким сирівцем? Якою маслянкою? Бог з тобою, дитино, заспокойся!..

- Ну, що питав дівчинку ото, чи багато у них сирівцю, як вона його пригостила-а в спеку-у. А вона сказала: „Багато, бо коли мати лазили діставати кошеня, що впало в маслянку, то їм було по коліна в діжчині сирівцю. А як жовнір кинув об землю горня, що з нього пив, і плюнув, то дівчинка розплакалася і сказала: „Ой, дядю, ви ж розбили нам горня, куди ж тепер ми із сестричкою вночі будемо по нужді ходити?!” То жовнір мусів утікати, лаючись, - затрясся знову хворий у нападі реготу, але вже й Ганна затіпалася, нарешті усвідомивши зміст отого Оксаниного оповідання.

Якийсь час сміялися обидвоє, Ганна ще й від радості, що син видужує і знаходить сили і себе, і її розважити в напівтемній самотині хати. Прийшло до Ганни і усвідомлення того, що Гриць заснув, не повечерявши, отже, безнадійно хворий і не знати, чи й виздоровіє.

- Принесла вам трохи навару з курки, що тітка Дарина та дядько Грицько принесли, то випий за обох та кладися вже спати і пробач, - витерла вона заслізнені очі, - що не маю часу приходити до вас серед дня, - погладила вона хлопчину по голові. – Бачу, видужуєш, то ще встигнеш і до школи трохи походити. Чекають там тебе і вчителі, і учні. Вони хотіли тебе навідати, та лікар заборонив, бо твоя хвороба заразна, хоч і не маєш вошей. Сказав, що тебе заразив у казематі Марій, він зараз сипняком хворіє, теж відклигує.

Випивши навар та з’ївши сухарики, Петрусь подякував матері і попросив дозволу ще посидіти і подивитися на ніч у вікні. Ганна обкутала хворого рябчаком і вийшла, пообіцявши навідатись пізніше. До неї прийшла певність, що і Карпо, і Петрусь незабаром піднімуться на ноги і облегшать її непосильно тяжке життя.

А Петрик, порахувавши удари дзвону з каланчі, відчув себе зовсім здоровим і, вперши у підборіддя складені на підвіконні руки, до болю в очах продовжував вдивлятися в ніч. За вікном журилися мовчанкою дерева і лише явір коло двору плакав поскрипом ще голого віття.

Якщо початок – це кінець чогось попереднього і вони взаємопов’язані, то, мабуть, мало хто чекав зміни свого становища так, як Карпо Янчук та його Петрусь. Отож, Карпа врешті розшнурував костоправ, а Петрик, тримаючись за стіни, почав помалу виходити із хати на призьбу чи лавку під хатою. Обом дозволялося дуже небагато: Карпові дибати лише із милицями, а Петрикові – вибиратися з хати тільки з провожатими і не більше, ніж на годину-дві.

Та коли Карпо ще гоїв пролежні, заново вчився ходити і майстрував всілякі поробки лише сидячи, то Петрик із кожним днем під наглядом Марти Давидівни все більше учив уроків, вирішував задач, переписував слів із „Читанки” в косолінійний зшиток, аж учителька дивувалася з його успіхів. Радощам у хаті від його одужання не було меж, тішилися й рідні та знайомі, і лише Гриць, приховано тихо плачучи, не радів, бо йому до літа не дозволялося потикатися надвір, а все частіше лишаючись сам, він дуже сумував.

Нарешті, приховуючи від усіх запаморочення й слабість, Петрик, поточуючись, якогось дня пішов із Ярисею до