У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Полтавці кажуть у таких випадках: “Прости мене, мила, що ти мене била”! Марниця, Карпе, що не ти вкрав, а в тебе вкрали, - в крадіжці ти все одно замішаний, бо не допомагаєш бергавіновим грабувати твій народ і знищувати його захисників! Заклики до миру, дружби, братства, рівноправності та єднання пролетарів – не що інше, як розмінна монета російсько-імперського соціалізму й комунізму, в основі їх лежить надія на революції у так званому капіталістичному світі, коли можна буде з багнетом у руках піти визволяти народи від незалежності й добробуту для світлого майбутнього під московським чоботом.

- В союзному уряді є й неросіяни, то який же він проросійський, та й сам Сталін – грузин, - туманів Карпо від складності сказаного вчителем.

- Повторюю, уряд є проросійським, бо в його складі – холуї, лакизи та блюзніри, як і при Ленінові були, як і колись при цареві. Армія, пошта, залізниця, земля, води, надра – все російське, а так звані республіки – тимчасові химери для необізнаних простаків, - пантеличив Кузьма Сидорович хворого знанням справжнього стану речей. – Єднання по-їхньому – це підкорення, прославлення насильника як визволителя, а державного капіталізму як соціалізму першої проби, це православне мракобісся, і чогось іншого від них чекати годі, Карпе. Отож, просвіта і лікнепи сьогодні – єдиний засіб для нашого вижиття, поки вони проголошені партією, - зводив учитель мову до теми, з якої починав.

- Хай я і подібні до мене, - обізвався згодом хворий, - мало що розуміємо, але ж хіба оті наші конарми не відали, що вони за деспотію клали свої голови, а не проти неї?

- Мені тебе, бачу, не переконати, - розвів руками Таран. – Ще раз повторюю, соціалізм по-московськи – це цинізм, імперська централізація, що веде народи до визиску і безправ’я, кабали і тюрми. Маніяк і тиран Сталін – жертва, не було б його, був би хтось інший і називався б також пророком, вождем революції і другом народу. Людяні чільники в імперії – ворожі їй по суті, а отже, неприйнятні і недопустимі до влади…

Розмова затяглася. У світличці із дзенькотом стукав годинник, під ним напружено сидів Петрусь. З двору й другої хати доносилися голоси дітей і Ганни.

- Як ви живете, як Марія Прокопівна? – спробував Карпо поміняти тему розмови.

- Та Богу дякувати. Животіємо матеріально і втішаємось духовно, бо народ починає вже читати, дякуючи лікнепу. Марія Прокопівна, Леся Яремівна, Калина Якимівна, підтримані Хорунжою, взялися за аматорство: розшукують п’єси, залучають громаду, розучують ролі, влаштовують вертепи, майструють кони, шиють реквізити – виступають з виставами не лише в місті, а й по селах і хуторах. Молодь захопилася, - ніби переродився вчитель. – Поправляйся, то й ти щось зробиш для народного добра: чи кон спорудиш, чи лавку зіб’єш, чи тинок сплетеш для сцени. Тепер же вона нам заміняє і вівтар, і аналой, і клирос, - пом’яв від задоволення руки учитель.

- То все добре, але погано, що ледве животієте. Поклич-но, Петрику, матір, вона он вийшла від коней.

- Ні-ні! Не треба! – різко звівся Таран із табурета. – Я вже пішов. Бувай здоровий і пробач, коли щось зайве сказав тобі згарячу. Я був у тебе, як у хворого, говорив з тобою про лікнеп не більше, ніж півгодини, питав, чи не зробив би ти лавок та тинків для кону, - багатозначно подивився він на Карпа. – На цьому бувай здоровий! – пішов він до дверей, на ходу надягаючи кашкета.

- Заходьте, коли буде змога, - попросив Карпо на прощання. - Цікаво Вас послухати.

- Зайду-зайду, виздоровлюй хутчіш! – закрив гість за собою двері.

Петрик обережно звівся на тремтливі ноги і, тримаючись за стіну, пішов до своєї постелі у другій хаті, де на нього терпляче чекав самотній Гриць. У вікна ще світив підвечір, як Ганна, пригостивши полудником Карпа і хворих синів та вклавши Степанка, пішла досаджувати городину.

Зморений розмовами Карпо зручніше вмостив на подушці голову, щоб подрімати під цокіт годинника. Весна кликала до роботи, тож подумки намічав, за що візьметься в першу чергу, а за що потім, як тільки познімають з нього нарешті витяжки і розпірки. За тим плануванням його й вечір застав.

Петрик тим часом переповідав сухотному братові розмову батька з учителем.

- Яких чудернацьких слів я начувся, і повторити годі, - хвалився він. – Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною вчителюють зараз у старших групах нашої школи. Ото вчитель! – вихопилося в хлопця. – Куди більше знає і за Марту Давидівну, і за Лесю Прокопівну, не кажучи вже про тітку Килину й дядька Пилипа. Слова такі вживає, як в газетах ото пишуть…

Кінчали поратись у дворі Ганна з Домашкою, вернувся Тодось із млина, закликали качат і гусят із берега Ярися й Лідуня, заколисувала непомірно тяжкого для неї Степанка мала Тетянка. Немовлюк вередував, викидаючи з рота тряпчаного смоктунця, якого дівчина пхала йому, примовляючи колисанки. Тихо перемовляючись, пройшли до себе в чуланчик Марта Давидівна з Вадиком, весело вибрикуючи, носилися по двору випущені Ганною лошата, грайливо погавкував на них, брязкаючи ланцюгом та шморгаючи по дротові, пес Рябко.

У другій хаті під вікном стояло прилаштоване Ганною крісло з подушками, з якого зручно було наглядати за подіями у дворі. Крісло те було зроблене Карпом ще для хворої Домки, після її смерті воно слугувало Грицеві, але тепер належало частіше Петрикові. І цього разу, добравшись до нього після переповідок Грицеві про Тарана, хлопець влаштувався спостерігати за господарськими роботами, яких не кінчала, а лише переривала ніч.

Хворі хлопчаки і Карпо обходилися без особливого догляду, бо ніколи було і нікому, хіба мала Тетянка подавала пити чи кликала, коли була потреба, матір або Домашку. Найневибагливішим хворим був Гриць, бо за досить тривалий час хвороби звик до свого становища. Петрик, як гарячка спала і почав очунювати, все частіше рвався до “Читанки” чи до батька, коли хтось того навідував, або клянчив у матері дозволу вийти на вулицю, хоч не мав сил навіть