У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

день найбільшого напливу і з Альбертиною їй залишалося перебути всього кілька тижнів. Ба більше: останнім часом усе, що робила й казала Альбертина, мало на меті одне: знищити всі мої підозри, якщо вони ще жевріють, або не дати їм ожити. Вона зумисне не зоставалася на самоті з Андре, при поверненні додому завжди наполягала на тім, щоб я проводив її аж до порогу, вимагала, щоб я по неї заходив, коли ми збиралися гуляти. Точнісінько так само поводилася і ніби цуралася Альбертини й Андре. І все це виразно свідчило про змову між ними, були ще й інші докази того, що Альбертина, мабуть, чи не повідомила свою приятельку про нашу розмову і попросила її якось розмаяти мої недоречні підозри.

Саме тої пори в бальбецькому Ґранд-отелі збито бучу, яка аж ніяк не могла втишити моєї тривоги. Блокова сестричка з якогось часу інтимувала з колишньою актрисою, та небавом їхні інтимні стосунки перестали їх удовольняти. їм уявлялося, що, привертаючи повсюдну увагу, вони нададуть своїм утіхам збоченського посмаку, вони хотіли зухвало жирувати перед очима цілого світу. Почалося в гральні, біля столу, де гралося в бакару, почалося з пестощів, які можна було приписати їхній ніжній дружбі. Потім вони розперезалися. Нарешті одного вечора, в великій танцювальній залі й навіть не в темному кутку, вони повелися так, ніби лежали у своєму алькові. Поблизу саме були два офіцери з жінками, і ось ці офіцери поскаржилися директорові. Спершу всі були певні, що це поможеться. Проте скарга офіцерів була марна: мешкали вони в Неттегольмі, завітали до Бальбека лише на один вечір, отже, що з них директорові — ніякого зиску. А Блоковій сестрі жодні директорові отченаші не були страшні: без її власного відома її оберігало заступництво Ниссіма Бернара. Гідне уваги, що Ниссім Бернар над усе ставив родинні чесноти. Для свого сестринця він щороку винаймав у Бальбеку пишну віллу і, хоч би куди його кликано, обідав завше у себе, тобто, можна сказати, в родинному гнізді. Зате снідати вдома ніколи не снідав. Опівдні він уже був у Ґранд-отелі. Подібно до того як інші утримують танцівницю кордебалету, він утримував кельнера, доволі схожого на вже згадуваних посильних, а також на юних ізраїльтян із «Етер» та «Аталії». Здавалося, сорок весен різниці мали б уберегти юнака від не вельми приємної близькости з Бернаром. Але як сказано у хорах премудрого Расіна:

0 Боже, скільки юній цноті

Трапляється спокус тиху путі!

Душа повинна сумніви бороти,

Аби до тебе, Господи, прийти!

Хоча молодий кельнер «здаля від світу виріс», тобто в баль-бецькому храмі-готелі, він не послухався Йоадової поради:

На злоті й статках не будуй життя.

Можливо, він виправдувався тим, що «від грішників роїться на землі». Хай би там як, хоча Ниссім Бернар і не розраховував на швидку перемогу, першого ж дня

В пориві ніжности, а може, і розпуки

До нього потяглись невинні руки.

А назавтра, коли Ниссім Бернар пішов із кельнером погуляти, «зараза близькости занапастила цноту». Відтоді життя хлопчини круто змінилося. Хоча він подавав хліб-сіль, як йому наказував метрдотель, усе його личко так і співало:

Співаймо, веселімось, друзі,

Серед квіток, серед утіх.

Короткі весни на земному крузі,

Отож-бо, не марнуймо їх!

Хто відає, куди ця путь туманна?

Чеснота, подвиги — вони були колись.

А зараз тільки радісно корись,

І буде тобі честь, і буде шана.

Тепер уже Ниссім Бернар щодня приходив снідати до Ґранд-отелю і сідав на своє місце (так сідає на своє місце чоловік у партері, ласкавець танцівниці кордебалету, тільки в цьому разі то була своєрідна балерина, яка ще чекала на свого Дега). Пан Ниссім з утіхою стежив за тим, як перед ним чи в глибині ресторану, де під пальмою панувала касирка, порається цей хлопчина, виявляючи послужливість до всіх, окрім пана Ниссіма Бернара, біля якого він уже не так упадав потому, як Бернар узяв його на утримання, — чи то тим, що, на суд юного левита, до людини, в любові якої не сумніваєшся, можна не примилятися, як до інших, чи то тим, що любов Ниссіма Бернара його дратувала, або ж із побоювання, що, як їхні взаємини відкриються, це може спалити за ним кораблі. Але, власне, ця хлоп’яча холодність радувала Ниссіма Бернара з усім тим, що за нею крилося: чи то в Бернарі озивався юдейський атавізм, чи то його радувало споганення християнського почуття, — хай би там як, а він насолоджувався цією Расіно-вою церемонією, нехай жидівською, нехай католицькою. Якби Ниссім Бернар справді оце був на виставі «Естер» або «Аталії», він пошкодував би, що часова відстань у цілі століття не дозволяє йому познайомитися з автором, Жаном Расіном, якого він упрохав би дати своєму опіканцеві ролю значнішу. Проте церемонія снідання не вийшла з-під пера жодного драматурга, і він мусив підтримувати добрі стосунки не з драматургом, а всього лише з директором та з Еме, щоб «молодого ізраїльтянина» було піднесено на бажану посаду помічника, а то й самого метрдотеля. Місце винаря йому вже пропоновано. Але пан Бернар умовив його відхилити цю пропозицію, бо він уже не міг би бачити щодня, як той снує по зеленій рестораційній залі, і на правах звичайного завсідника користуватися його послугами. А втіха ця була така сильна, що пан Бернар щороку приїздив до Бальбека й снідав не в себе вдома. Першу з цих вуйкових звичок пан Блок пояснював його поетичною вдачею, любов’ю до пишних барв, до вечірнього тлива, яким найкраще милуватися саме над цим узмор’ям, а другу — задавненою манією старого парубка.

Власне, помилка кревних пана Ниссіма Бернара, які не підозрювали про достеменнний мотив його щорічних наїздів до Бальбека і того, що педантична пані Блок називала «кухонним віроламством», ця помилка насправді крила правду глибшу, хай і дуже закрутисту. Бо пан Ниссім Бернар і сам не знав, що більше, — його любов до бальбецького пляжу, до морського краєвиду, видного