У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Нещодавно зустрів я на ярмарку того Муравку Гліба, може пам’ятаєш, розпитував і про тебе та кланявся, а зайти не міг, бо кудись поспішав, - перекинувся Левко на інше після мовчанки.

- Муравку? А-а-а, Гліба! З шостого повстанського полку? А він же де взявся? – аж піднявся на постелі господар. – Значить живий, слава Богу!..

- Він і в огні не згорить! – криво посміхнувся Левко. – Радив і нам кудись подаватися, бо тут не вижити, як оце прислали Лазаря Кагановича. Нема ж уже ні Якова Кисіля, ні Михайла Демченка серед живих, та й усю Другу українську дивізію додому на Білгородщину не пустили, а геть розформували під Псковом.

- А полк той Корочанським називався? – напружив Карпо пам’ять.

- Не полк, дивізія була Корочанською. Отож, розформували їх, всякими правдами й неправдами вони таки добралися додому, то думаєш, як їх там зустріли продзагонівці?..  Про своє козацтво навіть згадувати заборонили, видніших, заповзятіших та здоровіших переманили на свій бік чи осудили та відпровадили, як запевняє Гліб, аж у якусь Вишеру Колимську, а таких, як він, з цурпалком руки чи безногих, полишили на пізніше. Сім’я в нього чимала, край оголений, то бідують, як руді миші, - закахикав Левко.

- Не добрати, що воно робиться і куди дійде, - сказав Карпо, уявивши, що крім його особистих намірів, планів і накреслень, існують і загальнонародні, про які згадав лише тому, що власними не мав сил опікуватися.

- Чого ж не добрати? Повертаємося за старим вітром царським у колонію під виглядом республіки. Чи так я кажу, Петрику? – змірив він поглядом блідого хлопця, що світив очима, присівши в куточку поряд з годинником. – Ти також, бачу, оклигувати почав, слава Богу?

- Тепер вже, мабуть, житиме, - подивився Карпо на мовчазного сина. – Одні костомахи з нього лишилися. Ходить, тримаючись за стіни, але почав їсти, то й надія появилася, а ось на Гриця віра мала в нас…

- Грицеві борсучий смалець треба давати.

- Нелегко його діставати, коли тих грошей вічно немає.

- То ж то й воно, що немає, Карпе. Наша з тобою революційна гора породила нам мишу свободи. Наклепники і цькувачі, авантюрники та грубіяни допитують нас, звинувачуючи в петлюрівщині, зневажники-держиморди плюють нам у душі матерщиною, - сів на свого коника Левко. – В “Комуністі” знову є допис про троцькізм Раковського, як петлюрівського агента під час його консульства в Народній нашій Республіці та Скоропадщині.

- Його ж ніби Ленін присилав до нас! – дивувався Карпо обізнаністю побратима.

- А Ленін же! Хто ж би ще?! Його звинувачують тепер, що і мирну Курську домову із скоропадцями змусив підписати Сталіна, обвівши Леніна навкруг пальця, і в Лондон послом поїхав для змички з буржуазним елементом, - вражав Карпа Левко поінформованістю.

- То тепер де він є? Адже був довіреним у Леніна?

- Мабуть, ще в Англії, але коли так ітиме, то недовго йому там бути. Використали його, бідного, як квочку на курчатах, і в нас, і в Комінтерні, то й шані кінець, - закашляв Левко сказане.

- Петрусю, може б ти вже йшов у ліжко, - звернув Карпо мову до сина.

- Ще трохи, тату, - пропищав хлопець.

- Хай сидить, коли хоче, - заступився за хворого Левко. – Кажуть, у наших краях знову появився пана Устиновича управитель, Марко Плішня, і холодноярці дали йому одкоша, то з’єднався із рештками Чорного у Чорному Лісі.

- З ними, думаю, в нас покінчено, Левку, - після мовчанки зауважив Карпо.

- Так то воно так, але упиряки-депеушники грають на тому, викликають сюди каральні роти. В Устиновича був під Вершенцями маєточок, спалений у 18-му якимось Тарасовим, а окотилося на Василеві Білому, Прокопові Середі та інших. А нащо було їм палити, питається? Пан утік, управитель утік, а маєток при чому? Тоді ж і хутір Буряковий поміщика Безгородецького було дощенту знищено. Робочому людові довелося за них у землянках мерзнути. То кого ж покарали палії? Свого ж брата-трудівника!.. Кхе-кхе-кхе!.. Тобі ще додаткового податку не прислали, бува? – згадав інше.

- Та ніби Бог милував, - зітхнув по паузі Карпо. – Пільги ж у мене є!..

- Так накладають на міщан, що й повірити тяжко, - закашлявся Левко. – А селянам ще більше доводять.

- Були зяті, то оповідали мені. Та хай накладають, мені б уже поскидати оці гирі та хрестовини, то я б знаєш скільки зробив!

- У роботи й дурня, не в гнів тобі буде сказано, кажуть, однакові постаті, як у речі і її тіні. У них і любов навзаєм одна: робота любить дурня, а він – роботу. Дивися, брате, бо все може погано для нас скінчитися, - глибоко зітхнув гість. – Я й собі це кажу, Карпе!

Господар не образився на побратима, бо той куди краще розумівся на подіях і був більш понівечений під час революції, а за хоробрість при придушенні повстання Сьомої армії був особливо відзначений, бо і пораненим повів рештки червонокозаків у смертельний бій, коли командирів було побито, і таки добився перемоги над повстанцями!   

На цьому того дня розмова між побратимами скінчилася. Левко, побажавши Карпові та Петрикові видужання, пішов додому, а господар, мовчки провівши хлопця, що пішов у другу хату, приліг і собі спочити, бо таки втомила його та бесіда, хоч і був їй радий. Петрусь, хоч і мало почув про походи, теж радів, бо мав що розповісти Грицеві про гостини дядька Левка. Прилігши, Петрик взявся читати вголос урок з “Читанки”. Минуло небагато часу, і хлопці почули, що до батька хтось прийшов. Прислухавшись, обидва впізнали голос Кузьми Сидоровича Тарана, і Петрик не стримався, щоб не піти