Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Надішли Пату телеграму і повідом, що його понижено на посаді до машиніста товарняка, — звернулася вона до Едді. І невимушено додала, ніби рішення це було прийнято щойно, проте їй однак ніхто не повірив. — О, іще одне, напиши йому, що в цьому рейсі я перебуватиму разом із ним у кабіні локомотива.

Старий машиніст, який стояв поруч, усміхнувся і прокоментував:

— Міс Таґґарт, я знав, що так і буде.

Ріарден саме був у Нью-Йорку, тому Даґні зателефонувала йому зі свого кабінету.

— Генку, я планую завтра влаштувати прес-конференцію.

— Та невже?! — розреготався він.

— Саме так, — голос її пролунав серйозно, мабуть, аж занадто серйозно. — Газетярі раптом з’ясували, що я таки існую на світі, і почали ставити запитання. Хочу відповісти на них.

— Нехай тобі щастить.

— Дякую. А ти завтра будеш у місті? Добре, якби ти теж прийшов.

— Добре. Таке не можна проґавити.

Журналісти, що зійшлися в конторі «Лінії Джона Ґолта», — це були молоді громадяни, яких навчали вважати, начебто їхня робота полягає в тому, щоб приховувати від світу правду. День у день вони виконували одне і те ж: були присутні як глядачі при черговій знаменитості, яка видавала фрази про суспільне благо, старанно сформульовані в такий спосіб, щоб позбавити їх будь-якого сенсу. Їхні щоденні обов’язки полягали в тому, щоб поєднувати слова у зручні комбінації, аж поки вони не починали складатися у послідовність, яка мала конкретне значення. Відтак вони просто не могли осягнути змісту жодної запропонованої розмови.

Даґні Таґґарт сиділа за столом у кабінеті, який швидше нагадував підвал якоїсь розвалюхи. Вбрана була в офіційний елегантний темно-синій костюм, який радше нагадував воєнні однострої, та в білу блузку, що чудово підкреслювала її статуру. Сиділа, випрямивши спину і тримаючись штивно, з дещо навіть надмірною гідністю.

Ріарден вмостився в кутку кімнати на зламане крісло, перекинувши довгі ноги через одне бильце, а спиною спершись на інше. Поводився зворушливо-неофіційно, мабуть, навіть занадто неофіційно.

Чистим і монотонним голосом у стилі воєнного донесення, не зазираючи в папери, а дивлячись просто на присутніх, Даґні повідомляла технічну інформацію стосовно гілки «Лінії Джона Ґолта», вказуючи точні характеристики рейок, несучу спроможність мосту, метод побудови та вартість. Потім із сухістю банкіра почала пояснювати фінансові перспективи залізниці, називаючи цифри чималих майбутніх прибутків.

— У мене все, — нарешті мовила вона.

— Усе? — перепитав один із репортерів. — Хіба ви не збираєтеся звернутися через нас до публіки?

— Так я ж оце щойно і звернулася.

— Але ж, чорт забирай… Тобто… Хіба ви не збираєтеся сказати щось на свій захист?

— Захист? А від чого я маю захищатися?

— Чи не хочете висловитися на підтримку своєї лінії?

— Я саме це і зробила.

Чоловік із вустами, складеними у вираз вічного сарказму, промовив:

— Отже, я хотів би знати — здається, саме так це сформулював Бертрам Скаддер, — як ми можемо убезпечитися від неприємностей, якщо ваша лінія виявиться неякісною?

— Не послуговуйтеся нею.

Інший запитав:

— Чи не поясните, що спонукало вас будувати цю лінію?

— Я вже казала: прибуток, на який я розраховую.

— Ах, міс Таґґарт, не варто таке казати! — екзальтовано вигукнув один із журналістів, геть іще хлопчисько. Він був новачок, тому поки що чесно ставився до своєї роботи, до того ж, хтозна-чому, Даґні йому подобалася. — Не кажіть такого, бо саме за це вас і сварять.

— Справді?

— Я і на мить не сумніваюся, що ви мали на думці дещо інше… До того ж, ви, напевно, хочете особисто все пояснити.

— Що ж, якщо бажаєте. В середньому прибуток від залізниці становить два відсотки від вкладеного капіталу. Галузь промисловості, що потребує так багато, а віддає так мало, слід вважати аморальною. Як я вже пояснила, вартість гілки відносно до руху, на який вона розрахована, дає мені змогу передбачити п’ятнадцять відсотків від наших капіталовкладень. Звісно, нині будь-який промисловий прибуток, вищий за чотири відсотки, прийнято вважати гендлярським. І все-таки я докладу максимальних зусиль, щоб «Лінія Джона Ґолта» дала мені двадцять відсотків прибутку. Саме з цієї причини я взялась будувати свою залізницю. Вас задовольняє моя відповідь?

Юнак дивився на неї безпорадно.

— Але, міс Таґґарт, ви ж не хочете заробляти лише для себе. Йдеться насамперед про дрібних вкладників? — з надією запитав він.

— Аж ніяк. Я один із найбільших акціонерів «Таґґарт Трансконтиненталь», тому моя частка загального доходу стане найвагомішою. А ось у містера Ріардена ще вигідніше становище, адже в нього немає пайщиків, з якими слід ділитися… Містере Ріарден, може, ви хочете щось сказати?

— Охоче, — погодився Ріарден. — Оскільки формула ріарден-металу — моя професійна таємниця, і враховуючи, що виробництво його коштує мені значно дешевше, ніж ви, шановні, можете собі уявити, я сподіваюся за кілька найближчих років здерти з суспільства двадцять п’ять відсотків прибутку.

— Містере Ріарден, що ви маєте на думці, кажучи: «Здерти з суспільства»? — запитав юний журналіст. — Якщо я правильно зрозумів вашу рекламу, то ваш метал має прослужити втричі довше за будь-який інший, а коштуватиме вдвічі дешевше… Хіба ж суспільство від цього не виграє?

— О, невже ви це помітили? — всміхнувся Ріарден.

— Невже ви обоє не розумієте, що ваші слова призначені для преси? — запитав чоловік із кривим посміхом.

— Але, містере Гопкінс, — із ввічливим подивом мовила Даґні, — невже для розмови з вами у нас можуть бути інші причини, крім як публікація власних думок?

– І ви хочете, щоб ми дослівно передали все, що ви сказали?

— Сподіваюся, ви зробите це, до того ж — не вагаючись. Будьте ласкаві записати одне формулювання, — дочекавшись, поки всі дістануть олівці, вона продиктувала: — Міс Таґґарт каже, відкрити лапки: «Я розраховую заробити купу грошей на «Лінії Джона Ґолта». Я вже їх заробила». Лапки закриваються. Щиро вам дякую.

— Джентльмени, чи є ще запитання? — поцікавився Ріарден.

Запитань не було.

— А зараз я хочу повідомити вам про відкриття гілки «Лінія Джона Ґолта», — сказала Даґні. — Перший потяг вирушить від станції «Таґґарт Трансконтиненталь» у Шаєнні, штат Вайомінґ, двадцять другого липня о шістнадцятій нуль-нуль. Спеціальний вантажний поїзд складатиметься з вісімдесяти вагонів. Його тягнутиме чотирисекційний дизельний тепловоз потужністю вісім тисяч кінських сил. Задля такої оказії я позичаю його у «Таґґарт Трансконтиненталь». Він рухатиметься без зупинок до «Вузла Ваятта», штат Колорадо, з середньою швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину… Даруйте? — запитала вона, почувши, як хтось протяжно свиснув.

— Яка, ви сказали, швидкість, міс Таґґарт?

— Я сказала — сто шістдесят кілометрів на годину. Враховуючи всі нахили, повороти та решту моментів.

— Але хіба не варто було для початку дещо зменшити швидкість… Міс Таґґарт, невже у вас немає ані крихти поваги до громадської думки?

— Чому ж немає? Є. І якби не громадська думка, я