Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд
Даґні струснула головою. Не хотілося міркувати чи дивуватися, чому світ позаду неї став такий, як є. Їй було байдуже. Вона полетіла з нього зі швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину. Схилившись до ледь відчиненого вікна, вона немов пірнула у вітер, що здував волосся з її чола. Даґні відкинулася на спинку, не відчуваючи нічого, крім насолоди вітром.
Та її розум не мав перепочинку. Уламки думок пролітали крізь нього, як миготливі телеграфні стовпи при дорозі. «Фізична насолода? — міркувала вона. — Сталевий потяг… мчить по рейках із ріарден-металу… його живить енергія палахкої нафти і електричних генераторів… це фізичне відчуття фізичного руху у фізичному просторі… та в ньому причина і сенс того, що я зараз відчуваю?.. невже це і називають низькою тваринною радістю — коли геть байдужа думка, що рейки під нами можуть розлетітися вщент… цього, звісно, не станеться, та мені було б однаковісінько, бо я вже пізнала цю радість… невже оце і є низька, плотська, принизлива тілесна насолода?»
Заплющивши очі, Даґні усміхалася. Вітер куйовдив її волосся.
А розплющивши, побачила Ріардена, який стояв перед нею і дивися так само, як щойно споглядав рейки. Всю її силу волі враз ніби змело одним м’яким ударом, позбавивши сил навіть поворухнутися. Відкинувшись на спинку крісла, вона дивилася йому в очі, а вітер окреслював контури її тіла під тонкою синьою сорочкою.
Ріарден відвернувся, і вона знову почала дивитися у вікно.
Даґні не хотілося думати, але думки лунали і лунали, як вуркотіння моторів, як гуркіт у кабіні локомотива. Глянула вгору. «Дрібна металева сітка на стелі, в кутку низка клепок, що з’єднують сталеві листи — хто це все змайстрував? Дужі та грубі чоловічі руки? Хто дав Пату Лоґану хист за допомоги чотирьох циферблатів і трьох держаків з’єднувати воєдино несамовиту потужність шістнадцятьох розташованих за кабіною двигунів, примушуючи їх скоритися вільній людській руці? Невже все це, разом із розумом, який їх породив, дехто з людей вважає недостойним? Невже це і є оте, що деякі люди називають низьким тяжінням до фізичного світу? Чи це і є поневолення матеріальним світом? Де в цьому видно капітуляцію душі перед плоттю?»
Даґні вкотре хитнула головою, силкуючись відкинути такі думки геть за вікно, щоб вони розтрощилися об насип. Поглянула на осяяні літним сонцем поля. Їй не треба було думати, адже всі ці запитання — лише часточки знаної правди, знаної завжди. Нехай собі відлітають назад, як телеграфні стовпи. Те, що вона знала, радше нагадувало дроти, що безперервною лінією текли повз вікно. Вся ця мандрівка, всі почуття, вся земля, дарована людині, вкладалося в слова: як усе просто і справедливо!
Обвела поглядом пейзаж за вікном. Вона вже давно зауважила людські постаті, що хтозна чому повсякчас виникали біля колії. Але вони пролітали так швидко, що Даґні не відразу поєднала кадри цієї кінострічки і збагнула сенс. Після завершення будівництва вона змушена була поставити охорону, але той людський ланцюжок вздовж залізниці вона просто не могла найняти. Через кожних півтора кілометри, біля стовпа, виростала нова постать. Це були і школярі, й зігнуті старі; всі озброєні абичим — від дорогих рушниць, до дерев’яних мушкетів. На головах — залізничні картузи. Серед них були і сини працівників фірми «Таґґарт…», і старі залізничники, які віддали дорозі все своє життя. Охороняти потяг вони прийшли з власної волі. І, пропускаючи повз себе локомотив, кожен виструнчувався і салютував своєю зброєю.
Зрозумівши це враз, Даґні розсміялася. Вона реготала, здригаючись, мов дівчисько; до її сміху домішувалися сльози полегшення. Пат Лоґан, легенько всміхнувшись, кивнув їй; він уже давно помітив цей почесний караул. Даґні притулилася до відчиненого вікна і широко та переможно розкинула руки, відповідаючи на привітання людей при дорозі.
На маківці далекого пагорба помітила гурт людей, які відчайдушно махали потягу, що наближався. Сірі сільські хатинки було розкидано долиною; здавалося, їх тут колись розсипали і забули: дахи осіли і перехнябилися, час витер зі стін фарбу. Можливо, в них мешкали багато поколінь, і плин життя тут не позначало нічого, крім сонця, що рухалося зі сходу на захід.
Ці люди зібралися зараз на вершечку пагорба, щоб побачити срібну комету, яка розтинала їхню рівнину, як звук сурми розтинає тяжку порожню тишу.
Будинки почали виникати дедалі частіше і ближче до колії; вона помічала людей — у вікнах, на ґанках, десь далеко на дахах. Бачила юрми на перехрестях. Дороги мелькотіли спицями колеса, і вона не могла виокремити постаті: лише руки, що вітали поїзд, гойдаючись, як гілки, наполохані його з’явою. Люди збиралися під червоними вогнями семафорів, під засторогами: «Зупинися. Роззирнися. Прислухайся».
Станція, повз яку вони пролетіли, перетинаючи містечко зі швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину, від платформи і до самісінького свого даху, скидалася на живу скульптурну композицію, яка вимахувала руками. Вона помітили самі лише руки, підкинуті в повітря капелюхи і щось, що вдарилося об борт локомотива — букет квітів.
Відлітали назад кілометри і станційні міста, що в них вони не зупинялися, перони, запруджені людьми, які прийшли тільки на те, щоб побачити, привітати і здобути надію. Під чорними від сажі карнизами старих станцій висіли гірлянди квітів, обшарпані стіни прикрашено прапорами. Все було, мов на картинках у підручниках з історії залізниць, що вона їх, малою, роздивлялася, і яким заздрила, — коли люди збиралися разом лише для того, щоб побачити перший у своєму житті потяг. Так було тоді, коли країною проходив Нат Таґґарт, а зупинки на його шляху приваблювали людей, які прагнули побачити нове досягнення людського духу. «Той вік минув, — думала Даґні, — змінилися покоління. Люди не знали радісних подій, а бачили лише тріщини, що кожного року дедалі глибше прокреслювали стіни, зведені моїм пращуром. Але ось вони знову прийшли сюди, як приходили за його життя, спонукані таким же покликом серця».
Поглянула на Ріардена. Не зважаючи на юрми за вікном, байдужий до їхнього захвату, він схилився на перегородку в кабіні й стежив за якістю колії та рухом потяга з професійним зацікавленням досвідченого експерта; вся постать демонструвала, що він відкинув недоречні думки на кшталт: «Їм це подобається», натомість в його серці лунає дещо цілком інакше: «ВДАЛОСЯ!»
Ця висока постать у сірій сорочці й таких само штанях здавалася голою. Штани підкреслювали довгі ноги, впевнена і невимушена
