Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Міс Таґґарт, скажіть, будь ласка, що втримає поїзд вагою сім тисяч тонн на мосту, який важить лише три тисячі тонн?

— Мої розрахунки, — відповіла Даґні.

Представники преси, які зневажали свою роботу, не розуміли, чому сьогодні отримують від неї таку втіху. Один із них, молодий іще чоловік, який уже котрий рік мав доволі сумнівну репутацію, що зовні зістарило його чи не вдвічі, раптом мовив:

— Я зрозумів, ким би мені хотілося бути: репортером у відділі таких новин.

Стрілки станційного годинника показували п’ятнадцяту сорок п’ять. Члени поїзної бригади вирушили до гальмівного вагона в самий кінець потяга. Галас юрби поволі вщухав. Люди чекали на відправлення.

Отримавши повідомлення від зв’язківців на всіх ділянках дистанції, що простяглася до нафтових родовищ Ваятта за п’ятсот кілометрів від старту, станційний черговий вийшов на платформу і, поглянувши на Даґні, дав сигнал вирушати. Стоячи біля локомотива, вона підняла руку і повторила його жест, показуючи, що зрозуміла розпорядження.

Вервечка товарних вагонів тягнулася вдалечінь, нагадуючи своїми прямокутними зчленуваннями хребет. І коли у кінці потягу провідник підняв руку, вона відповіла йому помахом.

Ріарден, Лоґан і Маккім виструнчилися і завмерли, запрошуючи її першою піднятися до кабіни. І коли вона вже ступила на драбинчасту підніжку локомотива, один із репортерів згадав раптом іще одне запитання.

— Міс Таґґарт, — вигукнув він їй услід, — а хто такий Джон Ґолт?

Завмерши на мить над головами натовпу і не відпускаючи металевого поручня, вона відповіла:

— Це всі ми!

Після неї до кабіни піднявся Лоґан, услід за ним Маккім; Ріарден, який піднявся останній, упевнено захряснув за собою двері.

На тлі неба перед потягом зеленим засвітився семафор.

Зелені вогні горіли і між коліями, невисоко над землею, аж до далекого повороту, біля якого теж сяяло зелене око; яскраве літнє листя зусібіч ніби приєднувалося до ліхтарів.

Перед локомотивом двоє чоловіків тримали в руках білу шовкову стрічку — керівник відділення Колорадо і головний інженер Нілі, який таки залишився на будівництві. Едді Віллерс мав перерізати стрічку, відкриваючи нову лінію.

Фотографи запропонували йому стати з ножицями в руках, повернувшись спиною до тепловоза і пояснили, що він має повторити церемонію двічі — їм потрібно було вибрати вдаліший знімок; напохваті була навіть запасна стрічка. Едді вже готовий був погодитися, аж раптом зупинився і мовив:

— Ні. Хроніка має бути чесна.

Голосом справжнього віце-президента, спокійно і владно, він наказав, тицьнувши пальцем у бік фотокамер:

— Відійдіть трохи… Ще далі. Сфотографуйте, як я перерізатиму стрічку, а потім якнайшвидше відходьте з колії.

Фоторепортери скорилися, квапливо відійшовши від тепловоза. Залишалася хвилина. Повернувшись спиною до об’єктивів, Едді став між рейок. Ножиці в його руках уже торкалися до стрічки, аж раптом він зняв капелюха і відкинув його вбік, не відриваючи погляду від локомотива. Легкий вітерець ворушив його біляве волосся. Тепловоз перетворився на велетенський срібний щит із емблемою Ната Таґґарта.

Едді Віллерс підняв руку точнісінько в ту мить, коли стрілки на станційному циферблаті показали четверну годину дня.

— Пате, рушай! — гукнув він.

Щойно локомотив рушив, він перерізав білу стрічку і відскочив убік.

Едді дивився на віконце кабіни, що пропливало повз нього, і на Даґні: вона весело помахала йому рукою. А потім тепловоз проїхав, і він залишився стояти обличчям до велелюдної платформи, яка то з’являлася, то зникала перед ним у розривах між вагонами.

Зеленаво-сині рейки бігли їм назустріч, немов два струменя, що витікали зі спільної точки далеко за обрієм. Шпали, що налітали спереду, перетворювалися під колесами у гладкий потік. Обабіч локомотива земля обернулася на пливку смугу. Дерева і телеграфні стовпи ґвалтовно вистрибували назустріч і так само різко відлітали назад. Повз них зеленим річищем ліниво текла рівнина. Широка хвиля бескидів на небокраї мовбито рухалася за потягом.

Даґні не відчувала стукоту коліс. Рух перетворився на лагідний чіткий політ, неначе тепловоз висів над рейками, спираючись на повітряний потік. Швидкості вона теж не відчувала. Просто дивувалася, що спереду на них набігають нові й нові зелені вогні семафорів, відразу ж відлітаючи назад. Вона чудово знала, що відстань між ними — понад три кілометри.

Стрілка спідометра на пульті перед Патом Лоґаном стояла на позначці сто кілометрів на годину.

Умостившись у кріслі кочегара, вона час до часу глипала на машиніста. Він сидів вільно і невимушено, ледь нахилившись уперед, і ніби випадково поклавши долоню на важіль перемикача швидкості, але очі його невідривно стежили за колією перед локомотивом. В його поставі прочитувалася невимушеність майстра, упевненого в собі аж до недбальства, до неприпустимої легкості, проте ця легкість потребувала неймовірної зібраності та зосередження, доведених до нещадного абсолюту. Рей Маккім сидів на лавиці за ними. Ріарден стояв посеред кабіни.

Стояв, встромивши руки в кишені. Його не цікавило ніщо, крім колії: він пильно вдивлявся в рейки.

«Власність, — думала Даґні, озираючись на нього. — Чому тут зараз немає тих, хто не розуміє її суті та сумнівається в її реальності? Ні, вона залежить не від паперів, печаток, дарчих і доручень. Ось вона — в Ріарденових очах».

Звуки, що переповнювали кабіну, здавалися частиною простору, який вони долали. До монотонного гулу двигунів додавався різноголосий вереск металу і його високий спів, тріпотливий дзвін шибок.

Повз них стрімко промайнула водонапірна вежа, дерево, хистка халабуда, елеватор…

Їхній рух був схожий на ковзання щітки «двірника» вітровим склом: вони здіймалися, виписуючи криву лінію, а потім знову опускалися. Телеграфні дроти мчали наввипередки з потягом, ритмічно злітаючи до стовпів і провисаючи між ними, немов записана в небі кардіограма молодого і здорового серця.

Даґні вдивлялася вперед, у марево, що в ньому разом із рейками плавилася відстань; у серпанок, що будь-якої миті міг розірватися, оголивши нещастя. Їй було невтямки, чому в кабіні почувається значно спокійніше, ніж у вагоні, — тут, де будь-яку несподівану перепону візьме на себе лобове скло і… її власні груди. Всміхнулася, бо розуміла відповідь: бачачи все на власні очі, почуваєшся в безпеці, — на відміну від сліпого відчуття руху в незнане, упокорення невідомій силі, що несе тебе вперед. Це найвеличніше щасті буття: не довірятися, а знати.

Через скляні панелі вікон у кабіні поля здавалися ще просторішими: земля була так само відкрита для руху, як і для зору.

Ніщо не є далеким, усього можна досягти. Ледь помітивши попереду мерехтіння озеречка, наступної миті вона була вже поруч із ним, і відразу ж воно відлетіло назад.

«Зв’язок між зором і дотиком напрочуд ущільнився, — думала вона, — між бажанням і його здійсненням, між…»; після паузи слова спалахнули самі по собі: «Між душею і тілом». Спершу марення, а потім його фізична форма. Спершу думка,