Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

Даґні відвернулася, спохопившись, що занадто часто дивиться на нього. Проте цей день не мав зв’язку ні з минулим, ні з майбутнім; думки її не передбачали жодних наслідків; вона не бачила продовження, лише убивчо-чітко відчувала, що його присутність є для неї визнанням сенсу самого цього дня, як запорукою польоту потяга є його рейки.

Знову глянула на нього, але вже навмисне. Він теж дивився на неї.

Не відвернувся, не відвів очей, а зустрів її погляд холодно, не приховуючи намірів.

Даґні зухвало всміхнулася, не надто замислюючись про справжнє значення своєї усмішки, знаючи лише, що дужчого удару по цьому незворушному обличчю завдати не здатна.

Раптом запраглося побачити, як здригнуться ці риси, почути, як зірветься скрик із цих вуст… А потім неквапно відвернулася, збентежена дивним почуттям, не знаючи, чому їй раптом перехопило подих.

Зручніше вмостившись у кріслі, дивлячись просто вперед, все одно розуміла, що він так само переповнений нею, як і вона ним. І це все поглинальне відчуття дарувало їй особливе задоволення. Закидаючи ногу на ногу, спираючись ліктем на підвіконня, поправляючи волосся, вона думала тільки про одне: чи він це бачить?

Вони пролітали місто за містом. Дорога пішла вгору похмурою, ворожою до людей місцевістю. Рейки дедалі частіше почали зникати за поворотом, верхів’я гір підсунулися ближче, пейзаж немов почав брижитися. Пласкі каміні сходи Колорадо впритул підійшли до колії, а небо в далечині хвилями загромаджували сині гори.

Десь попереду закуріли дими над заводськими трубами, з’явилися лінії електропередач і височезна сталева будівля, схожа на довгу голку. Вони під’їжджали до Денвера.

Даґні поглянула на Пата Лоґана. Він подався вперед; пальці стиснулися, погляд став напруженіший. Як і вона сама, Пат чудово уявляв загрози, пов’язані з перетином міста на такій швидкості.

Збігали хвилини, але вони були єдиним цілим. Спершу виникли поодинокі силуети, врослі в заводи, що проносилися повз вікна, потім з’явилися розмиті обриси вулиць, далі перед ними простяглася дельта залізничних колій, схожа на ту, що втягувалася у вирву вокзалу «Таґґарт», і ніщо, крім ланцюжка крихітних зелених вогників на землі, їх не захищало.

Із висоти кабіни вони споглядали товарняки, що пролітали, перетворюючись на суцільні стрічки дахів; потім просто перед ними розчахнулася чорна прірва депо; і майже відразу — вибух звуку, стукіт коліс під скляним склепінням і вітальні вигуки натовпу, який, немов рідина, гойдався в сутінках біля сталевих колон; далі — мерехтіла арка і ланцюжок зелених вогників у небі, що нагадували ручки вбудованих у простір дверей, які по черзі відчинялися перед ними.

І знову помчали, летячи, запруджені автівками вулиці, відчинені вікна, з яких визирали люди, і хмарка паперових сніжинок, що спурхнула з даху якогось далекого хмаросяга, висипана кимсь, хто, побачивши стрімку срібну кулю, зупинився провести її поглядом.

А потім вони опинилися за містом, на скелястому схилі, й несподівано-жаско перед ними виросли гори, ніби місто скинуло їх із плеча на гранітну стіну, на вузький карниз, що вчасно трапився під руку. Потяг тиснувся до стіни прямовисної скелі, земля котилася кудись униз, велетенські завали кострубатих брил здіймалися вгору, покидаючи їх самих мчати в синіх сутінках, не бачачи ані землі внизу, ані неба над головою.

Вигини залізниці перетворювалися на кола, закладені між скель, ніби намагаючись стерти потяг на порох. Але колія завжди вчасно проходила крізь них, і гори розступалися, розлітаючись двома піднятими крилами від точки, в якій сходилися рейки: одним — зеленим, укритим килимом із вертикальних голок-сосон, і другим — червонясто-брунатним, із голого каменю.

Дивлячись у відчинене вікно, Даґні бачила сріблястий бік тепловоза, що повис над порожнім простором. Далеко внизу тоненька ниточка струмка перестрибувала з виріжка на виріжок, а папороті, що схилилися над водою, якщо пильніше придивитися, виявлялися тремтливими кронами беріз. Вона бачила, як позаду, на тлі гранітної скелі, вигинається потяг; бачила довгі осипи рваного каміння, петлі синьо-зеленої колії, що розкручувалася за потягом.

Попереду, зануривши кабіну в темряву, на все вітрове скло виросла кам’яна стіна. Здавалася, вона так близько, що зіткнення уникнути неможливо. Але верескнули на віражі колеса, і світло повернулося. Даґні побачила поперед себе вузьку поличку вздовж урвища і рейки, що простягнулися по ній. Тій поличці не видно було кінця-краю. Ніс локомотива задерся просто в небо. Ніщо не здатне було зупинити їх, втримати на землі, крім двох смужок синьо-зеленого металу.

«Узяти на себе гуркотливий натиск шістнадцятьох двигунів, — подумала вона, — вагу семи тисяч тонн сталі та вантажу, витримати їх, утримати і розвернути по кривій — цю неймовірну роботу виконували зараз дві смужки металу завширшки, як її рука. Завдяки чому це стало можливо? Яка сила надала невидимому розташуванню молекул тієї міцності, що від неї залежали зараз їхні життя і життя людей, які очікували прибуття цих вісімдесятьох вагонів?»

Вона побачила лице чоловіка і його руки, осяяні полум’ям лабораторної печі, світлом білої смужки рідкого металу.

Даґні не могла впоратися з почуттями, що раптово накотилися на неї, не могла їх стримати; навстіж розчахнула двері машинного відділення і, охоплена струменем звуку, що ніби набув фізичної ваги, кинулася до серця гуркітливого локомотива.

Здавалось, вона перетворилася на єдине почуття — на слух, що обріс плоттю, і цей слух сповнився довгим, колихким криком, який то спадав, то наростав. Дивлячись на велетенські генератори у гойдливій, замкненій металевій коробці, Даґні подумала, що хотіла їх побачити, бо всепоглинальне відчуття перемоги пов’язане саме з ними, з її любов’ю до цих машин, із сенсом всього її життя — обраною роботою. На гребені цього шквалу емоцій вона буквально шкірою відчувала, що от-от вдасться осягнути щось незбагненне досі, але таке, що конче слід було знати. Вона заливчасто розсміялася, але не почула свого сміху; безперервне ревище навколо поглинало решту звуків.

— Лінія Джона Ґолта! — викрикнула Даґні лише для того, щоб не почути жодного слова, що злетіло з її вуст.

Вона повільно йшла вздовж моторного відсіку — вузьким коридором між двигунами і стінкою, — почуваючись непроханим гостем, який вдерся в нутро живої істоти, під її срібну шкіру, спостерігаючи життя, що пульсувало в сірих металевих циліндрах, вигнутих рурках, оточених лопатями вентиляторів, схованих за сіткою. Колосальна сила, що сповнювала ці машини, по невидимих каналах переливалася до тонких стрілок під скляними циферблатами, до червоних і зелених вогників, що підморгували з панелей, до довгих вузьких шаф із написами: «Висока напруга».

«Чому, дивлячись на машини, я завжди почуваюся впевнено і радісно?» — подумала Даґні. Їхні величезні обриси ніяк не могли вмістити