Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Найперші в світі царі й найперші невільники.

Жерці, тирани та вожді, іменовані демагогами.

Володарі Сонця Ра, Аполлон і Мітра.

Насамони та їхня війна з Богом Вітрів.

Собакоподібні мурахи, що стерегли золото пустелі.

Казково багатий лідієць Крез і найщасливіша в світі людина.

Кіфаред, якого врятував дельфін.

Невірогідна історія Куруша: його вигодувала собака, а занапастила Томіріс.

Життєпис молодого воя Зопіра, котрий щоб здобути Вавілон обкарнав собі ніс і вуха.

Скіфський царевич Анахарсіс, визнаний Сьомим Мудрецем Світу,

мілетяин Гістіей, спартанець Леонід, а також Геродот Галікарнаський,

прозваний Батьком історії, який перший описав усі ці та багато інших подій.

Вперше я познайомився з ним дуже давно, ще хлопчиком, а коли за другим знайомством нагадав йому про це, він тільки розвів руками й покрутив головою — мовляв, нічого дивного в тому нема.

— Людина з віком дуже змінюється, — проказав він, мовби вибачаючись, і придивився до мене пильніше.

Однак таке побіжне знайомство анітрохи його не бентежить. Коли мій великий київський будинок огортає ніч, він заходить до моєї робочої кімнати й умощується в старому кріслі. Взимку і влітку на гостеві та сама пофарбована сепією хламида, перекинута полою через ліве плече, а розтоптані черевики взуті на босу ногу. Тільки в холод чи в нестерпну спеку він прикриває голову кюне — шкіряною шапкою. Давня звичка. Якось я сказав, що тепер не носять шапок із собачої шкіри, але він пустив мої слова повз вуха. Тільки згодом наче між іншим зауважив:

— У кожного часу свої закони й свої смаки. Коли він приходив і мовчки вмощувався в кріслі, мені завжди хотілося побажати йому доброго дня, бо ж не скажеш гостеві доброї ночі, а вечір уже давним-давно минув. Та згодом я звик до такої його манери. Кожен може поводитися так, як здається йому найприроднішим. Я теж мовчки клацав на машинці або писав від руки, намагаючись не дивитися на гостя. Це вже вивірений прийом.

Гість обережно зводиться й підходить до мого столу, з цікавістю стежачи за стрибучими важельками літер і нескінченною мережкою з-під кулькової ручки. Я немовби тільки тепер помічаю його — ефект безвідмовний! — і втішаюсь мимовільним збентеженням у його темнокарих очах, облямованих дрібними й більшими зморшками. Це одна з небагатьох моїх переваг. Я повільно проводжу долонею по пластмасових клавішах і озиваюся:

— Дуже зручна штука.

— Та вже ж...

Я розвиваю тему далі:

— Якби такі машинки були й у ваш час!

Але він уже порипує розтоптаними черевиками на своє місце й озивається з крісла:

— Софокл не мав трьох пальців на правій руці. Мені стає соромно за своє вихваляння сучасною технікою.

— Гомер взагалі був сліпий, — кажу я, вирішивши бути зовсім безжальним до себе. Ще й стукаю себе пальцем по голові: — Ось що найважливіше!

Але він усміхається й прикладає руку між грудьми й животом:

— Це важливіше.

Мені кортить сказати, що в нього застарілі знання, бо людина мислить не діафрагмою й не серцем, як ото вважали в давнину, а мозком. Але я мовчу. Ще зовсім не доведено суто механічну роль серця, та й гість мій навряд чи мав на гадці саме це. І все-таки якась мстива думочка не дає мені заспокоїтись. Я б зараз ляпнув нею об стіл, тільки роль гостинного господаря втримує мене від цього кроку. А ще бентежить незручна звичка стародавніх еллінів звертатись один до одного на «ти». Я колись був звернувся до нього на «ви» — й одержав нагінку. Він сказав тоді:

— То чисте варварство — вдавати, ніби розмовляєш з двома людьми, коли перед тобою одна-єдина людина. Мені розповідав про це твій співвітчизник Темн. «Двоїться в очах» лиш у кельтів та скіфів. То лукавство і взагалі казна-що.

Я міг би заперечити, що його теж не обминув цей гріх, принаймні в «Історії» скільки завгодно доказів. Але він, певно, здогадавсь про мої думки, бо раптом хитро завсміхався:

— Лукавіших од нас, еллінів, світ не знав, але та лукавість була наслідком нашої слабості. Зате коли ми розмовляли з однією людиною, то називали її на «ти».

— Як же я мушу звертатися до Батька історії? Те «Батько історії» його втішило, й він уже спокійно проказав:

— Називай мене просто Геродотом.

Тепер уже я закидаю йому:

— Ти до нас несправедливий, ми теж дечого досягли, хоча ти й називаєш нас усіх варварами. Згоден чи ні?

— Та згоден, згоден! — сміється Геродот. — Мені подобається цей трон з м'якими підлокітниками й спинкою. Ми колись не робили таких.

Він і тут не сказав «не вміли», а «не робили». Я знову намагаюся заперечити йому:

— Високість людини полягає не в тому, щоб зневажати все чуже.

— Це ти спеціально для мене вигадав?

— Це слова Горького, — відповідаю я.

— Не чув про такого. Я зроду важко запам'ятовую варварські імена.

— Це видно на кожній сторінці твоєї «Історії». Його вдруге майже втішили мої слова — він зовсім не сприйняв їх за дрібну помсту з мого боку.

— Свою «Історію» я писав для читання на Олімпійських іграх. Що смішніше й безглуздіше звучали варварські імена, то дужче реготав демос у театрі. А коли демос розбирала нудьга, він вив і ляскав у долоні. Я мусив