Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Здоров був, Едді! Даруй, якщо зарано тебе розбудив. Але в мене дуже мало часу. Відразу після сніданку лечу до Філадельфії. Тому будемо їсти і розмовляти.

На нагрудній кишені його темно-синього фланелевого халату було вишито білі ініціали: Г.Р. Він здавався молодим і вільним, а головне — скрізь на своєму місці: що в цьому готельному номері, що у всенькому світі.

Едді провів поглядом офіціанта, який так швидко і хвацько завіз до кімнати столик зі сніданком, аж гість мимоволі змушений був внутрішньо зібратися. Він зрозумів, що тішиться з білосніжної, до хрускоту накрохмаленої скатертини, з сонячного проміння, що іскрилося на сріблі, з двох чаш колотого льоду, в яких стояли келихи з апельсиновим соком; він і гадки не мав, що такі дрібниці здатні додавати сили і дарувати задоволення.

— Я не хотів це обговорювати з Даґні по телефону, — почав Ріарден. — У неї і так повно клопотів. А ми зможемо залагодити це за п’ять хвилин.

— Якщо я маю відповідні повноваження.

Усміхнувшись, Ріарден схилився над столом.

— Маєш… Едді, яке зараз матеріальне становище «Таґґарт Трансконтиненталь»? Жалюгідне?

— Навіть ще гірше, містере Ріарден.

— Ви здатні оплачувати рахунки?

— Частково. Газети про це поки що не пишуть, але всі це й так знають. У нас борги по всій мережі залізниць, і Джимові вже бракує слів, щоб перепрошувати.

— А чи знаєш, що вже наступного тижня має бути перша виплата за рейки з ріарден-металу?

— Отож, я це знаю.

— Добре. Я пропоную вам мораторій. Хочу відтермінувати виплату. Розрахуєтеся зі мною аж за півроку після відкриття гілки компанії «Лінія Джона Ґолта».

Едді Віллер дзенькнув своєю філіжанкою об блюдечко, не спромігшись вимовити й слова.

Ріарден усміхнувся:

— Що таке? Сподіваюся, ти уповноважений пристати на мою пропозицію?

— Містере Ріарден… Не знаю… Не знаю, що й сказати.

— Обмежимося звичайним «о’кей», нічого більше не потрібно.

— О’кей, містере Ріарден, — майже пошепки відповів Едді.

— Я підготую папери і перешлю їх тобі. Поговори з Джимом, нехай їх підпише.

— Добре, містере Ріарден.

— Я не люблю працювати з Джимом. Він дві години витратить на те, щоб змусити себе повірити, начебто сам переконав мене, і що своєю згодою зробив мені честь.

Едді, не рухаючись, втупився в свою тарілку.

— Та що знову таке?

— Містере Ріарден, я б хотів… подякувати… але не знаходжу слів, здатних… адекватно…

— Едді, слухай сюди. В тебе є задатки хорошого бізнесмена, тому уважно слухай. Поклавши руку на серце, в таких ситуаціях зайві будь-які слова вдячності. Я роблю це не задля «Таґґарт Трансконтиненталь». Маю з цього простий і практичний зиск. Нащо мені тягнути з вас гроші зараз, якщо ця виплата може завдати непоправного удару вашій компанії? Якби з вас не було жодної користі, я би, не вагаючись, узяв усе до копійки. З мого боку — це не благочинність, і я не співпрацюю з некомпетентними людьми. Але поки що ви найкраща залізниця країни. Коли «Лінія Джона Ґолта» пустить свій перший потяг, ви станете найнадійнішим фінансовим партнером. Тому я маю вагомі причини не поспішати. До того ж, із моїми рейками у вас виникли певні неприємності. Тому маю на меті дочекатися вашої перемоги.

— Одначе, містере Ріарден, дякую вам… за дещо більше, ніж милосердя.

— Ні. Невже ти й справді не розумієш? Щойно я отримав чималі гроші… яких не хотів. Мені нема куди їх вкладати. Вони мені непотрібні. Тому мені певним чином приємно обернути їх проти тих же людей у тій таки битві. Це вони надали мені можливість відтермінувати вашу виплату і допомогти боротися з ними ж.

Едді здригнувся, ніби Ріарденові слова влучили просто в роз’ятрену рану.

— Саме це найжахливіше!

— Що саме?

— Те, як вони вчинили з вами, і те, як ви їм відповідаєте. Я б хотів… — він замовк. — Містере Ріарден, пробачте мені. Розумію, що про справи так не розмовляють…

Ріарден усміхнувся:

— Дякую, Едді. Я знаю, що ти хочеш сказати. Забудьмо про це. Нехай ідуть під три чорти.

— Так. Але… Містере Ріарден, можна вам дещо сказати? Розумію, що все це, можливо, недоречно, і скажу це не як віце-президент компанії.

— Кажи.

— Немає потреби пояснювати, що ваша пропозиція означає для Даґні, для мене, для всіх чесних працівників «Таґґарт Трансконтиненталь». Ви й самі це знаєте. Як знаєте і те, що можете на нас покластися. Але… мені нестерпно розуміти, що з цього матиме зиск також і Джим Таґґарт, що ви рятуватимете його і таких, як він, після того, що вони…

Ріарден засміявся.

— Едді, що нам до таких, як він? Ми керуємо експресом, а вони сидять на даху, волаючи, що немає нікого важливішого за них. То й що з того? Хіба в нас забракне сил повезти їх із собою?

— Так не годиться…

Літнє сонце запалювало вогнем вікна будинків, розсипало жаринки в куряві вулиць. Стовпи розжареного повітря здіймалися над дахами до білої сторінки календаря. Його моторчик повільно обертався, відраховуючи останні дні червня.

— Так не годиться, — баляндрасили люди. — Перший же потяг «Лінії Джона Ґолта» розчавить рейки. Він навіть до мосту не дотягне. А як і дотягне, міст провалиться вже під тепловозом.

Товарняки котилися вниз схилами Колорадо колією «Фенікс Дюранґо» на північ, до Вайомінґу, і до головної лінії «Таґґарт Трансконтиненталь» — на південь, до Нью-Мехі-ко, і до головної лінії «Південно-Атлантичної залізниці». Вервечки цистерн розбігалися в різні боки від родовищ Ваятта до підприємств у віддалених штатах. Про них мовчали. З погляду публіки, цистерни рухалися так само безшумно, як проміння, і їх можна було помітити тільки тоді, коли вміст їхній перетворювався на електричне світло, жар печей, роботу двигунів; але й тоді вони все одно були непомітні, їх сприймали за примітивну даність.

Залізниця «Фенікс Дюранґо» повинна була припинити роботу двадцять п’ятого липня.

— Генк Ріарден — просто жадібне чудовисько, — шкабарчав натовп. — Погляньте лишень, скільки він собі нахапав. Чи хоч раз цей глитай виявив громадянське сумління? Гроші — ось єдине, чого він прагне. Заради грошей він готовий на все. Що йому до людей, які загинуть, коли міст обвалиться?

— Кожне покоління Таґґартів — це зграя стерв’ятників, — слебезував народ. — Це у них у крові. Варто лише згадати, що перший із цієї сімейки був Нат Таґґарт, найогидніший антисоціальний покидьок на всьому світі, який напився доволі нашої крові, націдивши собі з неї величезні статки. Немає жодних сумнівів, що кожен із Таґґартів, не вагаючись, ризикуватиме чужим життям задля власного зиску. Вони накупили паскудних рейок, бо вони значно дешевші за сталеві — що тим