Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність. - Айн Ренд

— Вони дають очолити відібрані підприємства своїм маріонеткам, яких легко контролюватимуть. Я…

— Ну, чому ти так кажеш?

— Мушу нагадати, хоч ти і так це чудово знаєш, що я не мастак у таких іграх. Не маю ні часу, ні бажання вигадувати якісь різновиди шантажу, щоб зв’язати тебе по руках і ногах, а самому й надалі керувати копальнями через тебе. Приватна власність — річ неподільна. Тому не хочу втримувати її, користуючись твоєю легкодухістю. Вічно намагатися перехитрувати тебе, весь час вигадуючи нові загрози… Я не хочу так вести бізнес, не хочу співпрацювати з боягузами. Копальні належать тобі. Захочеш надати мені право забирати всю видобуту руду, — так і вчиниш. Якщо ж збираєшся обдурити мене — діло твоє.

Ларкін образився.

— Недобре ти робиш, Генку, — сухо і з праведним докором мовив він. — Я ніколи в житті не давав підстав не довіряти мені.

Ларкін поквапливо позбирав зі столу папери, негайно сховавши їх у кишеню піджака.

Під відгорнутою на мить приполою Ріарден помітив камізельку, натягнуту на круглому пузці, й пляму поту під пахвою.

Йому раптом пригадалося обличчя, бачене двадцять сім років тому: лице проповідника, який пройшов повз нього на розі маленької вулиці в містечку, назви якого годі вже й пригадати. Пам’ятав лише брудні стіни бідняцьких халабуд, осінній вечір, дощ і гнівливо перекошені вуста чоловіка, що галайкотів у морок.

— …щонайшляхетніший ідеал — людина, яка живе задля ближніх своїх, щоби сильний працював для слабкого, щоб обдаровані хистом служили тим, кому Господь його не дав…

А потім він побачив себе, вісімнадцятирічного Генка Ріардена. Побачив напружене обличчя, швидку ходу, хмільний захват тіла — хмільний від сповнених енергією безсонних ночей, — гордовито підняту голову, чистий і спокійний погляд суворих очей: очей людини, яка нещадно гнала себе до обраної мети.

А ще він побачив Пола Ларкіна, яким він мусив би бути тоді: юнака з обличчям постарілого немовляти, що з підлесливою і безрадісною посмішкою благає помилувати його, надати йому шанс. Якби тоді хтось показав цього жовторотого тремтячого парубійка Генкові Ріардену і сказав, що він усе життя працюватиме на цього слизняка, який привласнить плоди, здобуті його руками, він би…

Це був не просто спогад, це швидше нагадувало удар кулаком по голові.

Оговтавшись, Ріарден зрозумів, що відчув би він тоді, в юності: розчавити ногою цю ганебну тварюку.

Він ніколи досі не відчував такого. Не відразу навіть збагнув, що саме це і є ненависть.

Зауважив на обличчі Ларкіна, який уже підвівся і жебонів щось на прощання, вираз докору і образи, наче постраждав не Ріарден, а він сам.

Продаючи свої копальні Кену Данаґґеру, власнику пенсільванської вугільної компанії, Генк не розумів, чому це не завдає йому відчутного болю. Принаймні, жодної ненависті не було. Кен Данаґґер розміняв уже шостий десяток, лице мав замкнене і суворе; свій життєвий шлях він починав шахтарем.

Коли Ріарден передавав йому акт на нову власність, Данаґґер сухо кинув:

— Здається, я ще не казав, — усе вугілля, що ви замовлятимете в мене, вам відвантажуватимуть за собівартістю.

Генк здивовано на нього поглянув:

— Але ж це незаконно.

— А хіба хтось може знати, скільки грошей я передам вам у вашій вітальні?

– Ідеться про скидку?

— Саме так.

— Це суперечить доброму десятку законів. Якщо вас на цьому піймають, то покарають більше за мене.

— Отож. Саме це вас і убезпечить, щоб не мали потреби розраховувати на мою ласку.

Ріарден усміхнувся; усміх був радісний, проте він заплющив очі, немов пропустив удар. А потім хитнув головою.

— Дякую, але я не такий. Я не розраховую, що хтось працюватиме на мене за собівартість.

— Та і я не такий, — невдоволено докинув Данаґґер. — Ось що, містере Ріарден, не думайте, що я не розумію, що саме мені дісталося за так. Нині вартість копалень неможливо обчислити грошима.

— Це ж не ви попросили продати мою власність. Я сам запропонував вам її придбати. Я хотів, щоб серед виробників руди був бодай хтось, схожий на вас, кому я міг би спокійно передати свої копальні. І я більше таких не знайшов. Якщо ви хочете зробити мені приємність, не пропонуйте скидок. Дозвольте заплатити мені повну вартість, дати вам більше, ніж пропонують решта, та хоч три шкури з мене здеріть; головне, щоб я перший отримував вугілля. Своїм справам я сам дам раду. Ви лише давайте вугілля.

— У вас буде вугілля.

Певний час Ріарден міркував, чому не дає про себе чути Веслі Моуч. Хоч скільки намагався, додзвонитися у Вашингтон так і не зміг. А потім отримав листа на одне речення про те, що містер Моуч покидає свій теперішній пост. За два тижні Ріарден прочитав у газетах, що Моуча призначено помічником координатора з планування та розподілу національних ресурсів.

«Не думай про це, — в тиші багатьох ночей наказував собі Ріарден, намагаючись подолати нове і ненависне відчуття. — У світ вдерлося немислиме зло, ти про це знаєш і не варто вникати в деталі. Доведеться просто більше працювати. Ще більше і старанніше. Адже ти не можеш віддати йому перемогу!»

З прокатних станів щодня сходили нові балки й перекладини з ріарден-металу; їх негайно відправляли на будівництво «Лінії Джона Ґолта», і перші обриси синьо-зеленавого мосту вже вилискували над каньйоном у промінні весняного сонечка.

Він не мав часу смакувати свій біль, не мав зайвих сил, щоб гніватися. За кілька тижнів усе минулося; сліпучі кольки ненависті вщухли і вже не поверталися.

Він уже цілком себе опанував, коли одного вечора зателефонував Едді Віллерсу:

— Едді, я в Нью-Йорку, в готелі «Вейн-Фолкленд». Затра вранці приїжджай, поснідаємо. Треба дещо обговорити.

Едді Віллерс вирушив на зустріч, почуваючи важку провину.

Він іще не оговтався від потрясіння через білль про зрівняння можливостей; цей закон віддавав тупим болем у нього в душі, наче синяк, що нив після удару. Місто викликало в ньому якусь ворожість: здавалося, там зачаїлася невідома біда. Він боявся сам на сам зустрітися з котроюсь із жертв цього жахливого закону: здавалося, що це саме на ньому, Едді Віллерсі, лежить провина за його незбагненне і жахливе ухвалення.

Та побачивши Ріардена, він забув про це відчуття. В його поведінці не було й натяку на те, що він жертва. Вранішнім містом за вікнами готельного номера розливалося світло, ніжно-блакитне небо здавалося юним, контори ще зачинено, і місто було зовсім не зловісне, навпаки — радісне, сповнене надій і готове взятися до справи, як і Ріарден, якого,