Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Ключниця сердито зиркнула на молоду княгиню — і за княгині Ольги, і за жони Ярополка Юлії ключі завжди доручались тільки їй, Пракседі, — невже ж полунощна княгиня думає одразу взяти все в свої руки, а Пракседу зробити простою дворянкою?
Але Рогніда нічого цього не розуміла, вона дбала тільки про князя і його добра.
— Ключі, Пракседо, — промовила вона, — лежатимуть отут на лаві, буде потреба — я одімкну кліті і дам тобі все, що ти скажеш, для дому й двору.
— Добре, княгинє! — сухими устами прошепотіла Пракседа, тремтячими пальцями одв’язала низку ключів од пояса, кинула їх на лаву так, що вони аж забряжчали.
Після цього Пракседа, ховаючи очі, ще раз вклонилась княгині, позадкувала до дверей, вийшла з покоїв.
У переході вона зупинилась. Там було темно, постать ключниці зливалась з цямринням стін, світло з високого, вузького вікна заливало тільки її обличчя. Воно було надзвичайно бліде, очі примружені, уста стиснуті.
— Проклята полочанка, — прошепотіла Пракседа, але одразу ж схаменулась, злякано поглянула, чи немає когось у переходах, і тільки тоді рушила далі.
7
Тихо було в спочивальні, спокійна ніч пливла за розчиненим вікном, здалеку від Дніпра долинула й поволі стихла смутна пісня.
Після трудів князь Володимир дуже хотів спочити — день був важкий, він чинив з самого ранку суд і правду людям, говорив з мужами й тіунами в Золотій палаті, по обіді оглядав воїнство, яке збиралось і збиралось на Подолі.
Княгиня Рогніда також стомилась — вставала вона по-темному, одразу спускалась у стравницю, ходила з Пракседою в кліті, сама годувала сина, готувала все для гостей і слів, невсипущою була Рогніда в Полотську, а в Києві-городі зовсім недремною стала.
Проте на душі в княгині було тихо, її наснажувала любов до Володимира, і цього вечора вона приготувала ложе для князя, лягла поруч з ним — ніжна, тепла, ласкава.
— Спочинь, мій княже, спочинь! — шепотіла Рогніда. — Тихо в теремі. Спить син наш, спить весь город Київ, засинай і ти…
Було тихо, дуже тихо, князь Володимир засипав, поклавши руку на його плече, засипала й Рогніда. Тихо, як тихо!
І раптом у цій тиші недалеко за теремом почувся плач, спочатку невиразно, далі все дужче, голосніше.
Рогніда не думала будити Володимира, вона, навпаки, хотіла встати, зачинити вікно — нехай спить князь!
Але князь уже прокинувся — в сірій пітьмі Рогніда побачила, як він підняв голову з подушки, прислухається.
— Володимире! — промовила тоді Рогніда. — Мені здається, що це плаче дитя…
Він слухав.
— Так, це плаче дитина.
— А звідки вона тут, у нашому дворі?
Володимир мовчав, устав з ложа і ступив босоніж кілька кроків до вікна. Темна постать його вимальовувалась на сірій полотнині неба.
— Ти чого встав, Володимире?
Дитина плакала й плакала — тепер ще дужче, так, ніби їй щось дуже боліло.
— Володимире!
Чути було, як він заломив пальці.
— Що це за дитина? — вкрай стривожившись, запитала Рогніда. — Чого вона плаче? Чому ти мовчиш, Володимире?
Він обернув до неї обличчя і відповів:
— То плаче син забитого брата мого Ярополка.
— Дитина твого брата? Чому ж ти не говорив мені про неї?
— А що мені про неї говорити? — роздратовано сказав Володимир. — Брата Ярополка немає, хіба не однаково — є чи немає в нього дитини?!
— Ой ні, Володимире! Це не однаково, бо тут, на Горі, виявляється, є ще один княжич…
— Цей княжич не буде на заваді ні мені, ні моєму сину.
— Я не про те, не про те говорю, Володимире… Адже коли є княжич, то в нього є й мати — княгиня?
— Рогнідо! — суворо вже сказав Володимир. — Невже ти боїшся ще однієї якоїсь княгині?
— Ні, Володимире, — у словах її відчулись сльози. — Ти мене не хочеш зрозуміти й не зрозумів. Я не боюсь ніяких княгинь, знати ж, що тут, на Горі, живе ще одна княгиня, повинна…
— Що ж, — промовив Володимир, — на жаль, тобі нічого знати. У цієї дитини була мати — жона князя Ярополка Юлія, тепер її тут, на Горі, немає.
— Вона померла?
Володимир мовчав.
— Скажи, Володимире… Я боюсь подумати, може, її вбили разом з мужем Ярополком?
— Ні, ні, ні! Її ніхто не вбивав, вона не помирала поправною смертю, вона вмерла для Гори й города Києва, бо після смерті мужа свого поїхала з Києва.
— Поїхала з Києва? Чому? Куди?
— Ні я, ні хтось на Горі цього не знає. Княгиня Юлія взяла з собою всі свої добра, поїхала, може, з слугами своїми, може, з грецькими купцями…
— Як страшно! — вирвалось у Рогніди. — І я не збагну, Володимире, для чого це їй було робити? Адже ти сам говорив мені, що перед смертю замирився з братом Ярополком, поховав його, як князя, вона могла й мусила жити, як княгиня, на Горі… Ти сам, княже Володимире, пам’ятаєш, після смерті мого батька, хоч він був твій ворог, дозволив мені жити в Полотську як княжні… Ти — справедливий князь. Що ж сталось з Юлією? А може… може, хтось підняв на неї руку, вбив?
— Ні, ніхто з руських людей не підняв і не міг підняти руки на княгиню Юлію. Я нічого не знаю, Рогнідо. Є на світі багато такого, чого не можна ні зрозуміти, ні пояснити.
— Тобі дуже важко…
— Дуже важко, Рогнідо… Ярополк був моїм братом, Святополк же брату чадо…
Рогніда довго мовчала, а потім запитала:
— Скажи мені, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка?
— Ні, Святополк народився після смерті Ярополка, весною цього літа. Він не знає свого батька.
— Він не знає свого батька… А коли його мати зникла з Києва?
— Княгиня Юлія зникла недавно… А втім, хіба це не однаково, Рогнідо? Її немає, чуєш, немає!
— Так, — згодилась вона, — це справді однаково… Мені не однаково тільки те, що неспокійний ти, Володимире.
— А як же мені бути спокійним? Ця дитина кричить серед ночі, її крик, як привид брата, заповзає мені в душу… Мені здається, що це кров Ярополка стукає в моє серце…
Рогніді було невимовно важко, з цим криком дитини сюди, в терем, і в її душу вповзала тривога, цей крик був віщуном чогось страшного й непоправного для неї.
Проте вона розуміла, що зараз, у цю хвилину, Володимирові, либонь, важче, ніж їй, і тому схопилась у темряві з ложа так, як була, в одній тільки довгій сорочці,
