Марія Стюарт - Стефан Цвейг

покійного чоловіка і, крім того, через те ще й Вас звинувачує в співучасті, хоча ми впевнено сподіваємося, що такого не було. А до того ж на яку небезпеку Ви наразилися, вийшовши заміж за чоловіка, чия дружина ще жива, тож Ви ані за Божими, ані за земними законами не могли бути його законною дружиною, та й Ваші діти були б нелегітимні! Отже, Ви ясно бачите, що ми думаємо про цей шлюб, і ми щиро шкодуємо, що не можемо мати ніякої кращої думки, хоч які об­ґрунтовані причини подавав Ваш посол, щоб схилити нас до цього. Ми б хотіли, щоб після смерті Вашого чоловіка Вашим першим клопотом був арешт і покарання вбивць. Якби таке справді сталося, — а це легко можна було б зробити в такій очевидній справі, — то, можливо, чимало обставин у Вашому шлюбі видавалися б стерпнішими. Тож із дружби до Вас і з природних кровних зв’язків між нами і з Вашим померлим чоловіком ми можемо тільки сказати, що прагнемо робити все, що є в нашій владі, для належного покарання за вбивство, хоч би хто з Ваших підданих скоїв його і хоч як близько він стоїть до Вас».

То були ясні слова, гострі та ріжучі, як ніж, слова, в яких нема що тлумачити та інтерпретувати. Вони свідчать, що Єлизавета, без сумніву, завдяки своїм шпигунам і приватним по­відомленням Морея знала про подію в Керк-о’Філді набагато точніше, ніж знали через сторіччя ті, хто палко відбілював Марію Стюарт, і була цілком переконана в її співучасті. Єлизавета пальцем показує на Босвелла як на вбивцю, і є дуже значущим, що в цьому дипломатичному листі вона вживає тільки чемний зворот, мовляв, «вона сподівається», — а не, наприклад, що вона переконана, — що Марія Стюарт не була співучасницею того злочину. «Я сподіваюся» — це вкрай байдужі слова з огляду на таку злочинну дію, і той, у кого кращі вуха, чує з тону цих слів, що Єлизавета аж ніяк не прагне обстоювати бездоганність Марії Стюарт, а тільки з солідарності хоче, щоб вона якнайшвидше поклала край скандалу. Але що енергійніше відсахується Єлизавета від дій Марії Стюарт, то наполегливіше захищає її гідність — sua res agitur, бо ж ідеться про власну справу — як володарки. «Але, щоб утішити Вас, — пише вона далі в цьому важливому листі, — у Вашому лиху, про яке ми дізналися, ми запевняємо Вас, що прагнемо робити все, що в нашій владі і що ми вважаємо за слушне, щоб захистити Вашу честь і безпеку».

Єлизавета справді дотримала слова. Вона дала своєму послу доручення відповідати на всі заходи бунтівників проти Марії Стюарт гострими протестами; лорди повинні виразно розуміти, що в разі якогось насильства вона готова навіть до війни. В суворому і гострому листі Єлизавета радить їм відмовитися від зухвальства чинити суд над помазаною королевою. «Де в Святому Письмі ви знайдете місце, яке дозволяє підданим усувати свого володаря? В якій християнській монархії є писаний закон, унаслідок якого піддані можуть зазіхати на особу свого володаря, ув’язнювати його або чинити суд над ним?.. Ми не менше, ніж лорди, засу­джуємо вбивство нашого родича короля, а шлюб нашої се­стри з Босвеллом змусив нас обурюватися дужче, ніж будь-кого з них. Проте ми не можемо дозволяти й терпіти пізніші дії лордів проти королеви Шотландії. Адже згідно з заповіддю Божою вони піддані й не можуть примусити володарку відповідати на їхні звинувачення, бо ж не відповідає природі, щоб голова підпорядковувалася ногам».

Але Єлизавета вперше натрапляє на відкритий опір лордів, дарма що більшість їх потай уже багато років перебувають на її платні. Після вбивства Ріцціо вони вже достеменно знають, чого сподіватися, коли Марія Стюарт знову матиме владу, бо ніякі ані погрози, ані приманки досі не спонукали її відки­нутись від Босвелла, а у вухах їм і досі звучать пронизливі прокльони, якими принижена жінка накликала помсту на їхні голови по дорозі до Единбурґа. Не на те вони прибрали з дороги спершу Ріцціо, потім Дарнлі, далі Босвелла, щоб знову стати покірними і безвладними підданими цієї непередбачуваної жінки; їм було б незмірно спокійніше коронувати королем сина Марії Стюарт, однорічну дитину, бо дитина не здатна наказувати, і тоді вони протягом двох десятиріч її неповноліття знову були б незаперечними господарями країни.

Але, незважаючи на все, лордам не вистачило б духу на відвертий опір Єлизаветі, що давала їм гроші, якби випадок не дав їм у руки несподівану і справді вбивчу зброю проти Марії Стюарт. Через шість днів після битви під Карберрі-Хілл завдяки потаємній зраді до лордів доходить украй бажана звістка. Джеймс Бальфур, товариш Босвелла під час убивства Дарнлі, тепер, коли змінився вітер, почувається незатишно й бачить тільки одну можливість порятунку: вдатися до нового ошуканства. Щоб заручитися дружбою теперішніх можновладців, він зраджує свого оголошеного поза законом приятеля. Він потай сповіщає лордам важливу звіст­ку, що втікач Босвелл послав в Единбурґ слугу з дорученням непомітно забрати з замку полишену там скриньку з важливими документами. Того слугу на ймення Делґліш одразу схопили, піддали жорстоким тортурам, і під страхом смерті катований виказав криївку. Дотримуючись його вказівок, під одним ліжком знайшли й дістали заховану срібну скриньку, яку свого часу Франциск II подарував своїй дружині Марії Стюарт і яку вона своєю чергою віддала, як і все, що мала, незмірно коханому Босвеллу. Відтоді в тій міцній скриньці, яку можна було відкрити тільки вигадливим ключем, Босвелл тримав свої особисті документи, а можливо, й шлюбні обіцянки, листи королеви, а також різноманітні документи, які компрометували лордів. Напевне, — цілком зрозуміла річ, — Босвеллу видавалося надто небезпечним брати з собою в Бортвік та в битву такі важливі документи. Тож краще заховати їх у надійному місці в замку, щоб коли-небудь вірний слуга забрав їх звідти. Адже і bond із лордами, і шлюбні обіцянки королеви та її сповнені довіри листи скрутної хвилини можна чудово використати для шантажу або виправдання; з такими письмовими признаннями він, з одного боку, мав у руках королеву, раптом тій вітрогонці заманеться відкиснутись від нього, а з другого — лордів, раптом вони звинуватять його в убивстві. Тож для цього оголошеного поза законом, тільки-но він бодай наполовину опинився в безпеці, певне, не було нічого важливішого, як знову мати в руках ті переконливі докази провини. Отже, та така несподівана здобич стала саме цієї миті для лордів незрівнянним щастям, бо