Марія Стюарт - Стефан Цвейг

допитом і вирок. Здригнувшись, Марія Стюарт усвідомила свою необережність і те, в який бруд і ганьбу вона вплуталася. Мало-помалу страх перед публічним приниженням зламав її силу. Після довгих вагань, після несамовитих спалахів обурення, гніву, розпачу вона нарешті поступилася й підписала три документи.

Угоду укладено. Але, як і завжди в шотландських bonds, жодна сторона не має поважного наміру почуватися скутою присягою і словом. Лорди однаково зачитають листи Марії Стюарт у парламенті й розголосять про її провину у світі, щоб унеможливити їй повернення. З другого боку, й Марія Стюарт не вважає, що втратила трон тільки тому, що поставила розчерк пером на мертвому пергаменті. Все, що дає цьому світові реальність і сутність, — честь, присяга і клятва, — завжди нічого не означали для неї, порівнюючи з внутрішньою істиною її королівського права, яке, відчуває вона, не менш тісно пов’язане з її тілом, ніж тепла, струмлива кров у жилах.

Через кілька днів коронували маленького короля: народ був змушений задовольнитися меншим видовищем, ніж було б веселе аутодафе на просторому міському майдані. Церемонія відбулася в Стерлінґу, лорд Атолл тримав корону, Мортон — скіпетр, Ґленкерн — меч, а Мар тримав на руках дитину, яку відтоді називали Яковом VI, королем Шотландії. Благословляв Джон Нокс, і це мало засвідчити світові, що цю дитину, цього щойно коронованого короля, назавжди вирвали з пастки римської єресі. Перед брамою радів народ, святково бамкали дзвони, в усій країні запалили вогнища. На мить — знову тільки на мить — у Шотландії запанували радість і мир.

Тепер, коли всю брутальну й важку роботу виконали ін­ші, Морей, людина витонченої гри, може повернутися в країну як тріумфатор. Його підступна політика — лишатися у випадку небезпечних постанов на задньому плані — знову виправдала себе. Морей був відсутній під час убивства Ріцціо, під час убивства Дарнлі, він не брав участі в бунті проти сестри: жодна пляма не забруднює його лояльності, нічия кров — його руки. Для того, хто по-мудрому був відсутній, усе зробив час. Він, обрахувавши все, вмів чекати, і тепер йому найпочеснішим способом і без зусиль дістається все, чого він підступно домагався для себе. Лорди одностайно попросили його як найрозумнішого бути регентом.

Але Морей, народжений бути володарем, бо ж умів панувати над собою, аж ніяк не хапається пожадливо за владу. Він надто розумний, щоб дозволити людям, над якими він потім пануватиме, надати йому ту гідність, наче ласку. Крім того, прагне уникнути враження, ніби він, сповнений любові й підпорядкований брат, приїхав претендувати на право, яке силою вирвали в його сестри. Вона сама має накинути йому — майстерний психологічний трюк — те регентство, Морей прагне, щоб його просили і благали обидві сторони: і збунтовані лорди, і повалена з трону королева.

Сцена візиту Морея до Локлівену гідна видатного драматурга. Нещасна жінка, тільки-но побачивши свого єдино­кровного брата, поривно кидається в його обійми. Тепер, сподівається Марія Стюарт, вона нарешті знайде все: розраду, підтримку, дружбу, а передусім щиру пораду, якої вона так довго була позбавлена. Але Морей дивиться на її радісне збудження з удаваним зимним спокоєм. Заводить її в кімнату, суворо виповідає їй, що вона накоїла, жодним словом не обіцяє надії на поблажливість. Цілком спантеличена його холодом, що мов ріже, королева розплакалась і намагається виправдатися, дати пояснення. Але Морей, цей обвинувач, мовчить, мовчить і мовчить зі спохмурнілим чолом: він хоче живити в опанованій розпачем жінці страх, мовляв, його мовчання приховує ще лихіші звістки.

Морей на цілу ніч лишає сестру в чистилищі того страху: моторошна отрута непевності, яку він улив у неї, має палити аж до найдальших глибин. Вагітна жінка, не знаючи, що відбувається в зовнішньому світі, — іноземним послам заборонили відвідувати її, — не знає, що чекає її: обвинувачення чи суд, ганьба чи смерть. Вона не може заснути цілу ніч, а наступного ранку сила її опору цілковито зламана. Тепер Морей мало-помалу лагіднішає. Він обережно натякає, що в разі, коли вона не вдаватиметься до жодної спроби втекти або порозумітися з іноземними державами, а передусім коли вона вже не триматиметься за Босвелла, то, можливо, — можливо, він каже ці слова невпевненим тоном, — ще можна було б спробувати врятувати її честь перед світом. Уже навіть цей несміливий проблиск надії ожвав­лює палку й опановану розпачем жінку. Вона знову падає братові в обійми, благає, молить, щоб він став регентом. Тільки тоді її син буде в безпеці, в королівстві буде добре правління, а вона сама не відчуватиме небезпеки. Марія Стюарт просить, та й просить, а Морей змушує її довго просити, і то перед свідками, перше ніж нарешті великодушно приймає з її рук те, за чим, власне, приїхав. Тепер, задоволений, він може їхати геть, Марія Стюарт лишається втішена, бо тепер, знаючи, що влада в руках брата, вона може сподіватися, що листи збережуть у таємниці, а отже, буде врятована її честь перед світом.

Але до безвладної немає співчуття. Тільки-но Морей узяв віжки влади в свої міцні руки, він насамперед прагне назавжди запобігти поверненню сестри: як регент він повинен морально знищити незручну претендентку. Про звіль­нення з в’язниці вже не йдеться, навпаки, роблять усе, щоб надовго замкнути там Марію Стюарт. Хоча Морей не тільки сестрі, а й Єлизаветі пообіцяв берегти честь ув’язненої, він усе-таки дозволяє, щоб 15 грудня в шотландському парламенті дістали зі срібної скриньки компрометувальні листи і сонети Марії, адресовані Босвеллу, зачитали їх, порівняли між собою і одностайно визнали, що їх написано її власною рукою. Чотири єпископи, чотирнадцять абатів, дванадцять графів, п’ятнадцять лордів і понад тридцять дрібних шляхтичів, серед них і численні близькі друзі королеви, засвідчили честю і присягою справжність листів і сонетів, жоден голос, навіть з-поміж її друзів — важливий факт — не поставив їх під найменший сумнів, тож отак постала сцена для суду: невидимо, але королева вже сто­їть перед су­дом своїх підданих. Усе, що діялось протиправно в останні місяці: бунт, ув’язнення — після прочитання тих листів назвали правомірним, гучно оголосили, що королева заслужила свою долю, що вона “art and part”, знала про вбивство свого законного чоловіка і брала в ньому ді­яльну участь, і навіть «це доведено листами, які вона власноруч писала до і після скоєння злочину Босвеллу, головному винуватцеві вбивства, а також негідним шлюбом одразу після вбивства». А щоб, крім