Марія Стюарт - Стефан Цвейг

незлагоду між подружжям, Босвелл начебто вважає, що його розлучення з молодою гарною дружиною практично не має чинності, й проводить ночі з нею, а не з Марією Стюарт. «Від дня весілля, — знову повідомляє посол у Париж, — сльози і скарги Марії Стюарт не мають кінця». Тепер, коли засліплена має все, чого так палко вимагала від долі, вона знає, що все втрачене і навіть смерть була б звільненням від тієї власноруч створеної муки.

Загалом гіркий медовий місяць Марії Стюарт і Босвелла триває три тижні, і це суцільний страх і агонія. Усе, що вони зробили обоє, щоб триматися, врятувати себе, стає марним. Босвелл прилюдно ставиться до королеви з демонстративною шанобою та ніжністю, лицемірно вдає любов і смирення, але слова і жести більше не важать після такого страхітливого злочину; заніміло й похмуро дивиться місто на злочинну пару. Диктатор марно підлещується до народу, бо ж дворяни тримаються поодаль; він удає ліберала, доброго, побожного чоловіка; ходить на реформаторські проповіді, але протестантське духівництво не менш вороже, ніж католицьке. Босвелл пише смиренні листи Єлизаветі, вона не відповідає. Він пише в Париж: на нього дивляться й не помічають. Марія Стюарт скликає лордів: вони лишаються в Стерлінґу. Вона вимагає назад свою дитину: її не віддають. Усі мовчать, усі моторошно німі до обох. Щоб створити враження певної безпеки й веселості, Босвелл похапцем улаштовує маскарад і жартівливий бій з обливанням водою; сам виїжджає на турнір, з трибуни до нього нахиляється і всміхається бліда королева; народ, завжди цікавий, збирається в юрби, але ніхто не радіє. Параліч страху, жорстока заціпенілість, що при першому русі неодмінно перетвориться в гнів та гіркоту, залягла над країною.

Босвелл — аж ніяк не чоловік, що піддається сентиментальному ошуканству. Як досвідчений моряк, він відчуває в гнітючій тиші наближення бурі. Рішучий, як і завжди, він починає готуватися. Він знає, йому хочуть відібрати життя, тож останнє слово невдовзі скаже зброя, і похапцем збирає всюди вершників та піших воїнів, щоб бути озброєним проти нападу. Марія Стюарт охоче жертвує все, чим ще може пожертвувати, для його найманців, продає прикраси, бере в борг, зрештою навіть — ганьба для шотландської королеви, образа для англійської — наказує розплавити Єлизаветин подарунок хрещенику, золоту хрестильну купіль, тільки на те, щоб виготовити з неї кілька золотих монет і подовжити агонію свого панування. Але лорди гуртуються в дедалі грізнішому мовчанні, немов хмаровиння суне до королівського замку, будь-якої миті може спалахнути блискавка. Босвелл надто добре знає підступність своїх товаришів, щоб довіряти тому спокоєві, знає, що зрадливі готують проти нього удар із пітьми, він не хоче чекати їхнього нападу в неукріпленому Голіруді й тікає 7 червня, рівно через три тижні після весілля, в міцний замок Бортвік, де він знає, що його люди ближчі. Туди, вдавшись до своєрідного останнього заклику, Марія Стюарт скликає на 12 червня своїх “subjects, noblemen, knights, esquires, gentlemen and yeomen”, «підданих, дворян, лицарів, есквайрів, джентльменів і йоменів», у повному озбро­єнні і з запасом провіанту на шість днів; Босвелл вочевидь планує одним блискавичним нападом розбити всю зграю своїх ворогів, перше ніж вони зберуться.

Але саме ця втеча з Голіруду надає лордам мужності. Вони швидко сунуть на Единбурґ і без опору беруть місто. Спів­учасник убивства Джеймс Бальфур притьмом зраджує свого товариша й передав ворогам Босвелла неприступний замок, і тепер тисяча або дві тисячі вершників можуть безпечно мчати в Бортвік, щоб схопити Босвелла, перше ніж він підготує свої війська до бою. Проте Босвелл не дає себе зловити, мов зайця, він прожогом вискакує з вікна і тікає вчвал, у замку лишилася тільки королева. Проти своєї монархині лор­ди спершу не хочуть піднімати зброю і лише намагаються вмовити її зректися Босвелла, чоловіка, який занапастив її. Але нещасна жінка ще досі душею і тілом підпорядкована ґвалтівникові; вночі вона похапцем одягає чоловіче вбрання, сміливо сідає в сідло і скаче без супроводу, лишивши все за собою, в Данбар, щоб із Босвеллом жити або померти.

Один важливий натяк мав би підказати королеві, що вона остаточно пропаща. В день утечі в Бортвік раптом зник “with­out leave-taking”, не попрощавшись, її останній радник, Мейт­ленд Лесінґтон, єдиний, що навіть у тижні її засліплення був пов’язаний із нею певною зичливістю. Досить довгий відтинок їхнього лихого шляху Мейтленд пройшов зі своєю господинею, мабуть, ніхто так завзято, як він, не виплітав мережу вбивства для Дарнлі. Але тепер він відчуває гострий вітер проти королеви. Як справжній дипломат, що завжди повертає вітрило до тих, хто має владу, а не до безвладних, він уже не хоче обстоювати програну справу. Під час метушні переселення в Бортвік Мейтленд виводить свого коня з обозу і їде до лордів. Останній пацюк покинув тонучий корабель.

Але Марію Стюарт, цю непоправну жінку, тепер уже ніщо не може ще більше залякати або застерегти. В цій незвичайній жінці небезпека завжди породжує лише несамовиту сміливість, яка надає романтичної краси її найбезумнішим дурницям. У Данб­арі, приїхавши туди в чоловічому вбранні, Марія Стюарт не знаходить королівських убрань, обладунку та зброї. Але байдуже! Минули вже придворні звичаї та презентації, тепер ідеться про війну. Марія Стюарт позичає в якоїсь убогої жінки просте поширене в країні вбрання: коротеньку спідничку, червону блузу, оксамитовий капелюшок; нехай у такому вбранні вона видається навіть непристойною, некоролівською, — яке це має значення, якщо тільки можна їхати верхи з ним, поряд із чоловіком, що став тепер для неї всім на землі, відколи вона все втратила. Босвелл швидко збирає свою імпровізовану ватагу. Не приїхав ніхто з закликаних лицарів, шляхтичів і лордів, країна давно вже не слухається своєї королеви, лише двісті найманців з аркебузами виступають як головне військо проти Единбурґа, а вкупі з ними тягнеться абияк озброєна зграя селян і borderers, разом навряд чи більше за тисячу двісті чоловік. Тільки мужня воля Босвелла жене їх уперед, щоб зіткнутися з лордами. Він знає: тільки нерозумна сміливість інколи ще може врятувати там, де розум уже не знаходить виходу.

Обидві ватаги (навряд чи можна назвати їх арміями) зу­стрілися коло Карберрі-Хілл, за шість миль від Единбурґа. Чисельна перевага була на боці прихильників королеви. Але жоден лорд, жоден з пишних вершників країни не стоїть під виклично розгорнутим прапором королівського лева; крім