Марія Стюарт - Стефан Цвейг

найманців з аркебузами, Босвелла супроводять лише абияк озброєні й не дуже охочі воювати люди його клану. Зате навпроти них, на відстані не більше півмилі, так близько, що Марія Стюарт може впізнати кожного окремого супротивника, сяйливими лавами вишикувалися на пишних конях лорди, що звикли до битв і радіють їм. Їхній прапор, який вони вперто розгорнули навпроти королівської корогви, ду­же дивний. На білому тлі зображено чоловіка, що вбитий лежить під деревом. Поряд із ним стала навколішки дитина, яка підняла руки догори з плачем і словами: «Господи, суди і помстися за мою справу!» Цим прапором лорди, ті самі, які брали участь в убивстві Дарнлі, прагнуть заявити, мовляв, вони месники за смерть Дарнлі й підняли зброю лише проти його вбивці, а не збунтувалися проти королеви.

Яскраво й барвисто майорять обидві корогви на вітрі. Проте немає справжньої сміливості, яка б надихала воїнів обох загонів. Жоден з них не починає нападу й не переходить струмка, що тече між ними, обидва чекають і спостерігають. Нашвидку зібрані прикордонні селяни Босвелла мають небагато охоти дати себе вбити за справу, про яку нічого не знають і в якій нічого не тямлять. Та й лорди ще досі відчувають певну збентеженість, бо ж треба відверто й очевидно, зі списом та мечем виступати проти законної королеви. Позбутися короля внаслідок доброї змови, — а потім повісити кілька бідолах і врочисто заявити про свою невинність, — такі дії в пітьмі не дуже обтяжували сумління лордів. А от серед білого дня з відкритим заборолом нападати на королеву — така дія все-таки прикро суперечить уявленню про феодалізм, який з іще не надщербленою силою панує в тому сторіччі.

Французький посол Дю Крок, що з’явився на бойовищі як нейтральний спостерігач, не міг не помітити браку во­йовничого завзяття в обох сторін і притьмом пропонує свої послуги посередника. Розгорнули білий прапор парламентерів, і воїни обох загонів, користаючись гарним літнім днем, мирно отаборилися обабіч струмка. Вершники спішилися, піші склали важку зброю й заходились обідати, а Дю Крок із нечисленним ескортом перебрався через струмок і поїхав на пагорб до королеви.

То була дивна аудієнція. Королева, що загалом приймала французького посла завжди в коштовній сукні й під балдахіном, сидить тепер на камені в пістрявому селянському вбранні, коротенька спідничка навіть колін не закриває. Але її гідність і несамовита гордість не менші, ніж якби вона була в монаршому вбранні. Збуджена, бліда й невиспана, Марія Стюарт не здатна опанувати свій гнів. Немов і досі господиня становища, володарка країни, вона вимагає, щоб лорди негайно засвідчили їй послух. Адже вони нещодавно врочисто виправдали Босвелла, а тепер звинувачують його в убивстві. Не­щодавно вони самі пропонували його для шлюбу, а тепер оголошують той шлюб злочином. Обурюючись, Марія Стюарт безперечно має слушність, але пора слушності завжди минає тоді, коли вже схопилися за зброю. Поки Марія Стюарт провадить переговори з Дю Кроком, над’їхав Босвелл. Посол привітав його, але не подав руки. Тепер слово взяв Босвелл. Він говорить виразно й відверто, жодна тінь страху не затьмарює його вільний і сміливий погляд, і Дю Крок усупереч власній волі змушений визнати тверду позицію цього відчайдуха. «Му­шу признатися, — пише він у своєму повідомленні, — що я побачив у ньому видатного воїна, що впевнено промовляє і вміє відважно, сміливо і вправно керувати своїми людьми. Я не міг не чудуватися йому, бо ж він бачив, що його противники рішучі, а він сам навряд чи може покладатися бодай на половину своїх людей. Проте був абсолютно несхитний». Босвелл запропонував вирішити всю справу двобоєм із будь-яким лордом, що рівня йому. Його справа така справедлива, що Бог, звичайно, буде на його боці. В розпачливій ситуації він був досить веселий, щоб сказати Дю Кроку, що той і сам міг би придивлятися до двобою з якогось пагорба, це стане розвагою для нього. Але королева й чути не хоче про двобій. Вона й далі сподівається, що лорди скоряться їй: невиліковному романтикові завжди бракує чуття реальності. Невдовзі Дю Крок уже бачить, що його спроба марна, шляхетний старий чоловік охоче хотів би допомогти королеві, якій уже сльози бринять на очах, але, поки вона не відступить від Босвелла, немає їй порятунку, а вона не хоче відступати від нього. Отже, прощавайте! Посол чемно вклоняється і їде ступою назад до лордів.

Пора слів минула, тепер має початися битва. Але воїни розумніші за своїх проводирів. Вони бачать, що великі пани по-дружньому спілкуються між собою. Тоді чому вони, злиденні бідолахи, мають убивати одні одних такого гарного й гарячого дня? Воїни, не криючись, зволікають, і Марія Стюарт, дивлячись, як зникає її остання надія, марно благає їх іти в наступ. Але люди вже не слухають її. Зігнана докупи ватага, що вже шість або сім годин тинялася без діла, починає поволі розходитись, а лорди, тільки-но помітивши це, ви­слали вперед двісті вершників, щоб відрізати Босвеллу й королеві шлях до відступу. Тільки тепер збагнула володарка, що загрожує їм. І як щиро закохана думає не про себе, а тільки про коханого, про Босвелла. Вона знає, що жоден з її підданих не наважиться підняти руку на неї, проте його не щадитимуть, щоб він не вибовкав чимало такого, що запізнілим месникам за Дарнлі аж ніяк не може бути до вподоби. Тому Марія Стюарт — уперше в своєму житті — приборкує свою гордість. Вона посилає до лордів посланця з білим прапором і просить, щоб Керколді Ґрейндж, командир вершників, сам прийшов до неї.

Святоблива повага до освяченого наказу королеви ще зберігає свою силу і магію. Керколді Ґрейндж одразу зупиняє вершників. Їде сам до Марії Стюарт і, перше ніж заговорити, вірнопіддано стає на одне коліно. Він ставить останню умову: нехай королева покине Босвелла і повертається з ними до Единбурґа. А тоді вони дадуть Босвеллу змогу їхати, куди йому заманеться, й не переслідуватимуть його.

Босвелл — чудова сцена, чудовий чоловік! — мовчки сто­їть поряд. Він не каже ані слова Керколді, ані слова королеві, щоб не вплинути на її постанову. Відчувалося, що він готовий сам-один рушити на ті двісті вершників, які стояли коло підніжжя пагорба, тримаючи руку на вузді й чекаючи тільки на піднятий меч Керколді, щоб помчати на ворожі лави. Лише почувши, що королева погодилася з пропозицією Керколді, Босвелл