Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Літо 1567 року
Від 17 червня, від того дня повороту долі, коли лорди закрили й замкнули королеву в Локлівені, Марія Стюарт уже ніколи не припиняла становити тему неспокою в Європі. Адже в її постаті перед тодішньою добою постала нова, просто-таки революційна проблема з непередбачуваними наслідками: що треба робити з монархом, який перебуває в гострій суперечності зі своїм народом і виявився негідним корони? Провина тут, безперечно, припадає на бік володарки: внаслідок своєї любовної легковажності Марія Стюарт створила неможливий, нестерпний стан. Супроти волі аристократії, народу, духівництва вона обрала собі для шлюбу чоловіка, та ще й одруженого чоловіка, якого громадська думка одностайно називала вбивцею короля Шотландії. Марія Стюарт зневажила закони і звичаї, і навіть тепер відмовляється оголосити той нерозумний шлюб нечинним. Навіть її найзичливіші друзі одностайні в тому, що вона з цим убивцею поряд не може бути далі володаркою Шотландії.
Але які існували можливості змусити королеву або покинути Босвелла, або зректися корони на користь сина? Відповідь нищівна: ніяких. Адже державно-правових засобів впливу на монарха тієї пори не існувало, волі народу не дозволяли висловлювати протест проти володаря або осуд його, всяке правосуддя закінчувалося перед сходинками трону. Король ще не стоїть у сфері громадянського права, а перебуває зовні й вище від неї. Освячений Господом, як і священик, він не може ані передати, ані подарувати свою посаду. Помазаника ніхто не може позбавити титулу, згідно з абсолютистським світоглядом у володаря можна було відібрати радше життя, ніж корону. Володаря можна вбити, але не усунути з трону, бо примушувати його означало б руйнувати ієрархічну структуру космосу. Марія Стюарт своїм злочинним шлюбом якраз і поставила світ перед потребою вирішити це нове питання. В її долі вирішувався не окремий конфлікт, а духовний, світоглядний принцип.
Тому й лорди, дарма що відповідно до своєї вдачі аж ніяк не були примирливі та люб’язні, гарячково шукали полюбовного вирішення. З глибини сторіч ми ще й досі виразно відчуваємо їхню збентеженість своїм революційним учинком, арештом і ув’язненням володарки, і на початку Марії Стюарт справді було б легко здійснити повернення. Було б досить оголосити свій шлюб із Босвеллом незаконним і отак признатися у своїй помилці. Тоді вона, хоч і з дуже ослабленою народною любов’ю й підточеним авторитетом, ще б могла більш-менш повернути собі честь, змогла б знову жити в Голіруді та обрати собі нового, гіднішого чоловіка. Але Марії Стюарт ще не відкрилися очі, в пітьмі своєї непогрішності вона ще не зрозуміла, що швидкою чередою скандалів із Шастеляром, Ріцціо, Дарнлі й Босвеллом вона завинила в злочинній легковажності. Вона не згодна піти навіть на найменші поступки. Супроти своєї країни, супроти всього світу вона захищає вбивцю Босвелла й заявляє, що не може покинути його, бо інакше її дитина від нього, яку вона чекає, народиться на світ як бастард. Марія Стюарт і далі живе в хмарі, романтик і далі не хоче зрозуміти дійсності. Але ця впертість, яку залежно від бажання можна назвати або дурною, або величною, породжує всі насильства, скоєні проти неї, а ще й вирок, який сягає через сторіччя: не тільки вона, а й онук її крові, Карл I, заплатив своєю кров’ю за претензію на необмежену монаршу сваволю.
І все-таки: спершу Марія Стюарт ще могла розраховувати на певну допомогу. Бо до такого видного звідусіль конфлікту між володаркою та її народом аж ніяк не могли бути байдужі зацікавлені особи, люди, належні до одного стану з нею, інші монархи Європи, і передусім Єлизавета рішуче стає на бік своєї дотеперішньої противниці. Вона одразу й безумовно стала обстоювати свою суперницю, і це вкрай часто вважали за свідчення її несталості та несправедливості. Але насправді поведінка Єлизавети цілком однозначна, цілком логічна і зрозуміла. Бо, якщо Єлизавета тепер енергійно обстоює Марію Стюарт, вона аж ніяк — на цій відмінності слід наголошувати з усією виразністю — не захищає Марію Стюарт, не захищає жінку та її темні й більш ніж підозрілі дії. Адже вона як королева обстоює королеву, невидиму ідею недоторканності монаршого права, а отже, власну справу. Єлизавета надто мало впевнена у вірності своєї аристократії, щоб терпіти, що в сусідній країні лишиться непокараним приклад, як бунтівливі піддані підняли зброю проти своєї королеви та ув’язнили її; на відміну від Сесіла, що набагато охочіше захищав би протестантських лордів, вона вирішила якнайшвидше знову примусити до покори бунтівників проти королеви, бо в долі Марії Стюарт Єлизавета захищає власну позицію, і, як виняток, цього разу їй справді можна вірити, коли вона запевняє, що співчуття зворушило її до глибини душі. Єлизавета повідомляє поваленій королеві про свою сестринську підтримку, але не без того, щоб одразу наполегливо й гостро вказати жінці на її провину. Єлизавета виразно розрізняє свій приватний погляд від державницької позиції: «Мадам, — пише вона, — люди завжди вважали за особливий принцип дружби твердження, що щастя створює друзів, натомість нещастя випробовує їх, і, оскільки ми тепер бачимо нагоду довести нашу дружбу ділом, ми з огляду на наше становище, а також на Ваше вважаємо за слушне засвідчити Вам нашу дружбу цими кількома словами... Мадам, я кажу Вам цілком відверто, немалим був наш смуток, коли Ви в своєму шлюбі виявили так мало стриманості, і ми були змушені констатувати, що Ви не маєте в світі жодного доброго приятеля, який схвалює Вашу поведінку, і ми брехали б, якби писали або казали Вам щось інше. Бо як ще гірше Ви могли б заплямувати свою честь, ніж тоді, коли в такому поспіху вийшли заміж за чоловіка, що його, як не зважати на інші сумнозвісні риси, громадська думка звинувачує в убивстві Вашого
