Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Ну якi ж це кручi? — засмiялася Веронiка. — Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами.

— Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка.

— Ого! Це пан грабя’ привчив свого хорунжого до таких комплiментiв?

— Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть викликає захопленi похвали… може, й недоречнi… але, падам до нiг, — вiд них утриматись неможливо… Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторiї, але й усiх iнтересiв нашої вiтчизни.

— Пан перебiльшує. Iсторичнi й державнi мої студiї обмежуються лише життєписом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли мишi, й жадiбно вивчала напам’ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання?

— От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров’ю, а рiдна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.

— О? Так i я скажу, — здивовано блиснула очима Веронiка. — Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.

Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з’явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрної козачої мiлiцiї.

— Веронiко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складi, що в покої команди, заготовлено вiйськових припасiв?

— Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить… — вiдповiла Веронiка, — вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже немає зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало.

— C’est juste! Я так i казав, — нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. — Багато зброї для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону — нiчого… Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя… а пiхота… Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi, рушниць i хоч три-чотири гармати… У нас їх зовсiм мало; крiм того, я просив би вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них можна було обстрiлювати через частокiл i через брами околицi.

— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципаловi. Француз уклонився.

— Нi, хай вельможний пан менi дарує, — втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися.

— Звичайно, — пiдтримав його Кшемуський.

— Тим бiльше, тату, — додала Веронiка, — що мова йде про захист i врятування графського добра й маєтностей, берегти якi нас i поставлено.

— Ну, коли дочка каже, — розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, — менi її декрети важливiшi за всякi накази.

— Браво, браво! — загомонiла весело молодь. — Нєх жиє панна Веронiка, наша цариця!

— Батько мiй жартує… — знiяковiла Веронiка, почервонiвши.

— Яскулечка, — усмiхнувся Стемпковський.

Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало свої шаблi та палашi й молоде пишне лицарство.

Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.

— Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення її довгих страждань, а не для заподiяння їй нових ран! — схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання.

— Вiват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.

Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив її голову до своїх грудей.

— Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордiсть i моя радiсть!

— I наша! — пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла.

Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову:

— I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доручаємо й довiряємо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає нiякої, скрiзь тихо. Ранiше з’являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно.

— Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, — пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.

— Оце саме й пiдозрiло, — зауважив Обух.

— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.

— Ох, Єзус-Марiя! — зiтхнув плебан.

Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим.

— Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Уманi є графськi полки, в котрих налiчується понад чотири тисячi козакiв, а козаки — хлопи… В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до зграї собак…

— Не думаю, вельможний обозний, — вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, — козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть їм нiхто, сiм’ї їхнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може