Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев’єва Младанович, яка своєю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй.
— Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?
— Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надiйний i мiцний…
— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна панi оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, панi Паулина, завiдує всiм господарством i завiдує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацiєю чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.
— Усе ще в божiй волi й ласцi, — вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала її родинну таємницю.
— Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм’ї? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором посперечається!
— Розумна, розумна… правда, — розчулено погоджувалась панi Женев’єва. — I батьковi допомагає… Слово гонору. Вiн часто кличе її на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй — таке славне дєцко.
— От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти — це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! — зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга.
— Ї в ясної ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро…
— Текля — не дочка… — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.
— Хiба в панi не було дiтей? — здивувалася Младанович.
— Були, — похмуро вiдповiла Кшемуська.
— I померли?
— He треба… не треба про це, — з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв своє затаєне горе.
А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камiнням i обсадженої квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних лицарiв, але їх усе ще затримували в залi.
Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу — шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи свої довгi шиї; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам.
Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом своє поникле гiлля, вже побризкане золотом першої осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовитої чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи.
— А чому не всi сюди з’їхались? — перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки.
— Як — не всi? — здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од своїх дум.
— А так, декого немає, — зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання.
— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — вiн же хорунжий тутешньої команди.
— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi.
— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрiсть.
— То йому, виходить, не цiкаво було… побачитися… ну… з тими, що з’їха-лися… послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.
— Моя кохана! — обняла її Веронiка. — Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з’їхалося пишне лицарство, дорогi гостi!
Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха.
— У нас на Подiллi ще гiрше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. — Тут не вiдчувається небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх.
— Та в вас же конфедерацiя, сила славного лицарства, — промовила життєрадiсна, червонощока Доротея. — Хiба пiд охороною їхнього меча може бути страшно? А де з’їжджається лицарство, там стiльки забав, бенкетiв i веселощiв!
— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишнiх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає мiри буйному пияцтву.
— Ох, цi бойовi бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство.
У цей час до панни пiдiйшов хорунжий уланської корогви молодий i гарний брюнет Кребс.
— Панно Веронiко! — окинув вiн поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.
Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя їхнi осяяли чарiвнi усмiшки.
— Батько кличе? — зашарiлася Веронiка.
— Так, ясна панно.
— Я зараз.
Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.
— Панна неначе гiрська сарна, — говорив вiн, — кручi