Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Отож Касс, власник плантації, на якій не було кому працювати, поїхав у Джексон, столицю штату, й узявся до права. Перед його від’їздом до нього прийшов Гілберт і запропонував перебрати на себе обробіток плантації з половини, руками своїх рабів. Певно, він ще не втратив надії зробити з Касса багатія. Але Касс не пристав на його пропозицію, і Гілберт сказав:
— Ти проти того, щоб твою землю обробляли раби, еге? То ось що я тобі скажу: якщо ти її продаси, на ній однаково працюватимуть раби. Це чорна земля, і її поливатиме чорний піт. Тож хіба не однаково, чий піт на неї впаде?
Касс відповів, що не збирається продавати плантацію. І тоді Гілберт, весь налившись кров’ю, люто закричав:
— На бога, чоловіче добрий, це ж земля, зрозумій, земля! А земля волає за людськими руками!
Та Касс не продав плантації. Він найняв і оселив у своєму будинку доглядача і віддав в оренду одному сусідові невелику ділянку під пасовище.
Він поїхав у Джексон, де просиджував до пізньої ночі над книжками й спостерігав, як над краєм збирається гроза. Адже він приїхав туди восени 1858 року. А 9 січня 1861 року штат Міссісіпі заявив про свій вихід із федерації. Гілберт осуджував цей захід і писав Кассові:
«Дурні — адже в цілому штаті немає жодної зброярні. Дурні — якщо вони передбачали цю колотнечу, то мали підготуватися. Дурні — якщо не передбачали, то нічого тепер лізти на рожен перед лицем очевидних фактів. Дурні — коли вже їм так хочеться воювати, треба б тепер виждати, зібратися на силі, а тоді завдати удару. Я казав нашим діячам, що слід готуватися. Геть усі дурні».
На це Касс відповів: «Я ревно молюся, щоб зберігся мир». Але згодом він написав: «Я мав розмову з містером Френчем — він, як ти знаєш, відає озброєнням,— то він каже, що вони мають тільки старі мушкети, та й ті з крем’яними замками. За наказом губернатора Петтеса інтенданти обнишпорили весь штат, вишукуючи дробовики. «Дробовики! — сказав містер Френч і аж скривився.— І які дробовики!» — додав він і змалював мені одну рушницю, пожертвувану для нашої справи: то була старезна мушкетна цівка, сяк-так прилаштована до кипарисового бруска з вигином на кінці. Якийсь старий раб віддав свою коштовність для нашої справи — і сміх, і сльози!»
А коли Джефферсон Девіс зрікся звання сенатора і, повернувшись до Міссісіпі, взяв на себе командування військом штату в чині генерал-майора, Касс, на прохання Гілберта, зустрівся з ним у Джексоні Він написав братові:
«Генерал каже, що йому дали під начало десять тисяч чоловік, але вони не мають жодної нової рушниці. Зате він розказав мені, що отримав дуже гарний мундир з чотирнадцятьма мідними гудзиками та чорним оксамитовим коміром. «Може, ми навчимося стріляти цими гудзиками з рушниць»,— сказав генерал і посміхнувся».
Згодом Касс побачив містера Девіса ще раз, коли їхав з Гілбертом пароплавом «Натчез», на якому новий президент конфедерації відбув першу частину подорожі від своєї плантації Брайєрфілд до Монтгомері.
«Ми пливли пароплавом старого Тома Ледера,— згадує Касс у записках,— що мав підібрати президента на пристані за кілька миль від Брайєрфілда. Та містера Девіса щось затримало вдома, і його підвезли до пароплава човном. Я стояв на палубі й побачив, як по червонястій воді до нас посувається невеликий ялик. Звідти нам махав руками якийсь чоловік. Капітан «Натчеза» помітив його знаки й дав гудок, що розлігся над водним обширом, аж у нас залящало у вухах. Пароплав спинився, і човен підплив до борту. Містерові Девісу допомогли піднятися на палубу. Коли пароплав рушив далі, містер Девіс озирнувся й підняв руку, прощаючись зі своїм слугою-негром (то був Ісайя Монтгомері — я не раз бачив його у Брайєрфілді), що стояв у човні, похитуючись від хвиль за пароплавом, і махав рукою у відповідь. Потім, коли ми вже наближалися до стрімких берегів Віксберга, містер Девіс підійшов до мого брата — ми стояли разом на палубі. Привіталися ми з ним ще раніше. А тепер мій брат ще раз, уже по-дружньому, поздоровив його з високим призначенням, але містер Девіс відповів, що ця честь його не тішить.
— Я завжди ставився до федерації з побожною шаною,— сказав він,— і не в одному бою добровільно важив життям задля дорогого мені прапора, отож, панове, ви можете зрозуміти, що я почуваю тепер, коли мене позбавлено того, перед чим я стільки років схилявся.— А тоді додав: — Єдине, в чому я знаходжу сумну втіху сьогодні,— це моє чисте сумління.— І він усміхнувся, хоч загалом усміхався рідко. Потім попрощався з нами й пішов. Я помітив, яке змарніле, виснажене хворобою і турботами в нього обличчя і як випинаються кістки під тонкою шкірою. І коли він пішов, сказав братові, що містер Девіс погано виглядає. А брат відповів:
— Зовсім хвора людина. І то велика халепа — мати хворого президента.
Я зауважив, що війни, може, й не буде, що містер Девіс сподівається зберегти мир. Але брат сказав:
— Не тіш себе марними надіями, янкі почнуть війну й битимуться як звіри, і коли містер Девіс сподівається миру, то він просто дурень.
— Усі порядні люди сподіваються миру,— заперечив я.
На це брат буркнув щось нерозбірливе, а тоді сказав:
— Коли ми вже залізли в це багно, нам потрібна не порядна людина, а людина, що зможе здобути перемогу, і до таких високих матерій, як сумління містера Девіса, мені байдужісінько.
Далі ми прогулювалися по палубі мовчки, і я думав, що містер Девіс добра людина. Одначе в світі багато добрих людей, думаю я тепер, пишучи ці рядки, а все котиться в безодню та кривавий морок, навіть і в оці хвилини пізньої ночі, коли я сиджу в готельному номері у Віксбергу,— і мені
