Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
«Але господь бог уберіг мене від самознищення, маючи на меті щось недосяжне моєму розумінню»,— писав Касс.
Місіс Трайс більш не з’являлась у Лексінгтоні.
Касс повернувся до своєї плантації в Міссісіпі. Два роки він порядкував господарством, читав Біблію, молився і, хоч як це дивно, мало не всупереч власній волі розбагатів. Кінець кінцем він сплатив борг Гілбертові, а тоді відпустив своїх рабів на волю. Йому здавалося, що він зможе діставати з плантації ті самі прибутки, наймаючи колишніх невільників за плату.
— Ти дурень,— казав йому Гілберт.— І коли вже тобі так кортить бути дурнем, будь ним для самого себе, але, бога ради, не показуй своєї дурості всьому світові. Невже ти гадаєш, що можна змусити їх працювати, давши їм волю? Вони тобі день працюватимуть, а другий гулятимуть. Невже ти гадаєш, що можна тримати гурт вільних негрів у сусідстві з плантацією, де живуть раби? Коли вже тобі заманулося їх відпустити, то нема чого марнувати решту свого життя, панькаючись із ними. Виряди їх з цих місць і візьмися до права чи до медицини. Або ж проповідуй слово боже, то хоч на хліб собі заробиш своїми молитвами.
Більш як рік Касс намагався обробляти свою плантацію, наймаючи звільнених негрів, та зрештою мусив визнати, що його задум зазнав краху.
— Виряди їх звідси,— знов сказав йому Гілберт.— Та й сам катай разом з ними. Чом би тобі не податися на північ?
— Моє місце тут,— відповів Касс.
— То чом би тобі не стати проповідником аболіціонізму37 тут, у нас? — запитав Гілберт.— Роби щось, роби що хочеш, тільки не виставляй себе дурнем і не намагайся вирощувати бавовну працею вільних негрів.
— Може, я й стану проповідувати аболіціонізм,— відказав Касс.— Колись. І навіть тут-таки. Але не тепер. Я не гідний повчати інших. Поки що. Але тим часом я показую приклад. Якщо це добрий приклад, він не пропаде марно. Ніщо не пропадає марно.
— За винятком твого розуму,— сказав Гілберт і важкою ходою вийшов з кімнати.
Касс відчував, що над ним нависло лихо. Тільки Гілбертове багатство, його авторитет та майже неприхована іронічна зневага до молодшого брата рятували Касса від загального осуду, а то й чогось гіршого. («Його зневага — мій щит,— писав Касс.— Він поводиться зі мною, наче із заблудлою нерозумною дитиною, яку ще можна чогось навчити, але поки що не варто сприймати серйозно. Отож і сусіди не сприймають мене серйозно»). Та лихо таки скоїлось. Один з Кассових негрів мав на сусідній плантації дружину-невільницю. У неї вийшла якась невелика сутичка з наглядачем, і тоді чоловік викрав її з плантації, і вони обоє втекли. Та недалеко від кордону з Теннессі їх спіймали. Чоловіка, що вчинив опір, застрелили, а дружину привезли назад.
— Ось бачиш,— сказав Гілберт,— ти досяг тільки того, що одного негра вбили, а одну негритянку відшмагали батогом. З чим тебе і вітаю.
Тоді Касс посадив своїх вільних негрів на пароплав, що йшов угору по річці, і більш ніколи про них не чув.
«Я дивився, як пароплав виходить на фарватер, бачив, як його колеса збивають піну проти бистрої течії, і на душі в мене було неспокійно. Я знав, що негри залишають старі злигодні, а десь там їх чекають нові, і що надії, які вони плекають, дуже скоро розвіються. Вони цілували мені руки й плакали з радості, та я не міг поділити їхнього захвату. Я не дурив себе думкою, що зробив бодай щось задля них. Те, що я зробив, я зробив задля самого себе, аби тільки зняти з душі тягар — тягар їхніх злигоднів і їхніх очей, спрямованих на мене. Вдова мого покійного друга, не в силі знести спрямованих на неї очей Феби, знавісніла від її погляду, перестала бути сама собою і продала дівчину на поталу. А я не міг знести їхніх очей на собі і відпустив їх на поталу, щоб не вчинити гіршого. Бо багато хто не зносить, коли вони дивляться на нього, і з розпачу доходить до лиходійства та жорстокості. Років за десять до мого приїзду в Лексінгтон там жив багатий юрист, на ім’я Філдінг Л. Тернер, що одружився із знатною дамою з Бостона. Та дама, Керолайн Тернер, що ніколи не жила серед чорних і була вихована в дусі неприйняття людського рабства, скоро стала відома своєю мерзенною жорстокістю, яку виявляла в диких нападах люті. Усі в місті були обурені тим, що вона шмагала своїх слуг, до того ж робила це власними руками і, як розповідали, видавала при цьому уривчасті горлові звуки. А одного разу, коли вона отак шмагала слугу на другому поверсі свого розкішного будинку, до кімнати зайшов малий чорний хлопчик і почав рюмсати. Тоді вона схопила його і викинула у вікно; він упав на каміння, зламав хребет і на все життя лишився калікою. Щоб урятувати дружину від закону та людського гніву, суддя Тернер спровадив її до психіатричної лікарні. Але трохи згодом лікарі визнали її нормальною і відпустили. У своєму заповіті чоловік не відписав їй рабів, бо, як там була сказано, це означало б приректи їх на тяжкі муки за життя та скору смерть. Та вона сама придбала собі рабів і серед них кучера на ім’я Річард, жовтошкірого мулата сумирної вдачі, розважливого й слухняного. І ось одного дня вона звеліла прикувати його ланцюгами до стіни й почала шмагати. Але він розірвав пута, вчепився тій жінці в горлянку й задушив її. Згодом його спіймали і повісили як убивцю, хоч багато хто шкодував, що йому не пощастило втекти. Мені розповіли цю історію в Лексінгтоні. І одна дама зауважила: «Місіс Тернер не розуміла негрів». А ще
