Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Знає? — перепитав я, хоч і сам уже знав. Мій друг виявив правду,— чи то помітив, що дружина охолола до нього, чи то почув щось від слуг,— і тоді зняв з пальця золоту обручку, відніс до ліжка, де спав з дружиною, поклав її під подушку, а потім спустився вниз і застрелився, але зробив усе так, щоб ніхто, крім дружини, не міг здогадатися, що то не просто нещасливий випадок. Та він передбачив не все. Його обручку знайшла кольорова служниця.

— Знає,— прошепотіла вона, міцно притискаючи мою руку до грудей, що знову бурхливо здіймались і тріпотіли.— Знає… і дивиться на мене… тепер вона завжди так дивитиметься.— Зненацька голос її урвався, і в ньому забриніли сльози.— Вона розкаже іншим. І вони всі знатимуть. Усі в домі дивитимуться на мене і знатимуть… і коли подаватимуть на стіл… і коли заходитимуть до кімнати… а вони ж ступають зовсім безгучно!..

Вона пустила мою руку і рвучко підвелася. Я лишився сидіти, а вона стояла поруч, повернувшись до мене спиною, і тепер її обличчя та руки не біліли в темряві, а чорне жалобне вбрання зливалося з чорнотою ночі, навіть так зблизька. І раптом у темряві наді мною знов озвався її голос, такий жорсткий, що я ледве впізнав його:

— Я цього не стерплю. Я цього не стерплю. Я цього не стерплю!

Вона обернулася і, швидко нахилившись, поцілувала мене в уста. Тоді побігла геть, і я чув, як порипує під її ногами жорства на доріжці. А я ще довго сидів у темряві, повільно крутячи на пальці обручку».

Після тієї зустрічі в альтанці Касс кілька днів не бачив Аннабелли Трайс. Він дізнався, що вона поїхала до Луїсвілла, де начебто жили якісь її друзі. Як звичайно в таких випадках, вона взяла з собою і Фебу. Потім хтось сказав йому, що вона повернулась, і того ж вечора він пішов до альтанки. Вона була там, сиділа в темряві. Вони привіталися. Згодом Касс писав, що того вечора вона здавалася якоюсь відчуженою, далекою і байдужою, немов сновида чи людина, одурманена наркотиком. Він спитав, як минула її подорож до Луїсвілла, і вона коротко відповіла, що їздила ще вниз по річці, до Падьюки. На його зауваження, що в неї, наскільки він знає, нібито не було знайомих у Падьюці, вона відказала, що їх там і немає.

І раптом обернулася до нього і вже не байдужно, а з люттю вигукнула:

— Ти надто цікавий… стромляєш носа в мої справи… Я цього не дозволю!

Касс забурмотів якісь вибачення, але вона урвала його:

— Та коли вже тобі так цікаво, я скажу. Я відвезла туди її.

У першу мить Касс не зрозумів.

— Її? — перепитав він.

— Фебу,— відказала вона.— Я відвезла її до Падьюки, і її вже немає.

— Немає? А де ж вона?

— На пониззі,— сказала Аннабелла, тоді повторила: — На пониззі,— і, уривчасто засміявшись, додала: — І більш не дивитиметься так на мене.

— Ти продала її?

— Так, продала. У Падьюці, одному чоловікові, що збирав гурт невільників для Нью-Орлеана. Мене в Падьюці ніхто не знає, і ніхто не знає, що я там була і продала її, а я скажу, що вона втекла до Іллінойсу. Але я її продала. За тисячу триста доларів.

— Тобі дали добрі гроші,— мовив Касс,— навіть за таку світлошкіру й моторну дівчину, як Феба.— І, як він згадує у записках, «гірко й грубо» засміявся, хоч і не пояснює чому.

— Атож,— погодилась вона,— я взяла за неї добрі гроші. Змусила того торговця заплатити все, чого вона варта, аж до цента. А знаєш, що я потім зробила з тими грішми?

— Ні.

— Коли я зійшла з пароплава у Луїсвіллі, там на пристані сидів старий негр. Він був сліпий, бренькав на гітарі й співав «Дена Таккера». І тоді я дістала із сумки гроші, підійшла до нього й поклала їх у його старий капелюх.

— Коли ти наперед думала позбутися тих грошей… коли відчувала, що вони брудні… то чого ж просто не відпустила її на волю? — спитав Касс.

— Бо вона б лишилася тут, нікуди б не поїхала. Лишилася б тут і дивилась на мене. Ні-ні, вона б не поїхала, вона ж одружена з отим кучером, що належить Мотлі. Ні, вона б лишилася тут і дивилась на мене, і казала всім… казала про те, що знає, а я не можу цього допустити!

Тоді Касс промовив:

— Якби ти поговорила про це зі мною, я б купив у містера Мотлі того кучера і теж відпустив на волю.

— Його б не продали,— заперечила вона.— Мотлі не продають своїх слуг.

— Навіть якби я сказав, що хочу відпустити його?..— не вгавав Касс, але вона урвала його:

— Кажу ж тобі, я не бажаю, щоб ти втручався в мої справи, чуєш?

Вона підвелася з лави й стала посеред альтанки, і Касс бачив, як ясніє в темряві її біле обличчя, й чув збуджений віддих.

— Мені здавалося, ти любила її,— мовив він.

— Любила,— підтвердила вона,— поки… поки вона не дивилася так на мене.

— А знаєш, чому тобі дали за неї такі гроші? — спитав Касс і, не чекаючи відповіді, провадив: — Тому що вона світлошкіра, гарненька, струнка. І ніякий торговець не повезе її на пониззя закуту, в гурті інших рабів. Він дбатиме про неї. Повезе її окремо, з вигодами. Ти знаєш чому?

— Так, я знаю чому,— відказала вона.— А тобі що до того? Чи вона тебе так зачарувала?

— Негоже таке казати,— мовив Касс.

— Ах, он як, містере Мастерн! — вигукнула вона.— Я бачу, вас дуже турбує честь якогось чорного кучера. Це так делікатно з вашого боку, містере Мастерн. Тоді чому…— Вона підійшла до лави і стала над ним.— Тоді чому ви не виявили такої делікатної турботи щодо честі вашого друга?

Як свідчать записки, в цю мить в грудях Касса «знялася справжня буря почуттів». А далі він пише:

«Так мені вперше випало почути вкладене у слова звинувачення, що за всіх часів і в усіх краях завдає тяжкого болю людині, належно вихованій і порядній від природи. Адже