Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

те, що людина із загрубілою душею може стерпіти від несміливого голосу власного сумління, в чужих устах обертається на страшне звинувачення, від якого холоне в жилах кров. Та річ була не в самому тому звинуваченні, бо, бачить бог, тоді я вже уповні спізнав жахливі душевні муки і давно звик до них. І не тільки в тому, що я зрадив свого друга. І не в самій смерті друга, в чиї груди я націлив фатальну зброю. З усім тим я ще б міг якось жити. Але я раптом відчув, як цілий світ навколо мене захитався в своїй основі і в ньому почався процес розпаду, центром якого був я. В ту мить душевного сум’яття чоло мені зросив холодний піт, і я не міг доладно висловити жодної думки. Та згодом я не раз повертався до цього і таки осягнув справжню причину. Вона полягала не в тому, що молоду невільницю відірвали від дому, де вона мала захист і ласку, розлучили з чоловіком і продали в кубло розпусти. Я знав, що таке трапляється нерідко, і вже не був наївною людиною, бо, приїхавши до Лексінгтона й запізнавшись із веселим товариством гультяїв, гравців та завсідників кінних перегонів, я й сам залюбки відвідував такі заклади. І не тільки в тому була причина, що жінка, задля якої я приніс у жертву життя мого друга, показала себе бездушною і жорстокою, а потім змогла кинути мені в обличчя страшну образу, та ще й так люто, що я насилу впізнавав її. Ні, насправді річ була в тому, що все це — і смерть мого друга, і підступність щодо Феби, і страждання, лють та невпізнанне перетворення жінки, яку я кохав,— все воно було спричинене отим єдиним моїм гріхом і віроломством і виросло, мов гілля з одного стовбура й листя з однієї гілки. Або ж, якщо вдатися до іншого порівняння, той мій гріх мовби струснув увесь світ, і відгомін його, дедалі наростаючи, розкотився по всіх усюдах, і ніхто не міг знати, чи буде йому кінець. Тоді я не міг висловити цього в такий-от спосіб і стояв, приголомшений бурею почуттів».

Коли Касс трохи погамував своє збудження, він запитав:

— Кому ти її продала?

— Навіщо тобі знати? — озвалася вона.

— Кому ти її продала? — повторив він.

— Не скажу,— відповіла вона.

— То я сам дізнаюся,— мовив він.— Поїду до Падьюки й дізнаюся.

Вона схопила його за руку, вп’явшись у неї пальцями — «наче пазурами»,— і запитала:

— Чого… чого ти поїдеш?

— Щоб знайти її,— сказав він.— Знайти, викупити й відпустити на волю.

Касс не обмірковував цього наперед. Але, почувши власні слова, як він згадує в записках, зрозумів, що саме це він і хоче зробити. «Знайти її, викупити й відпустити на волю»,— сказав він і відчув, як її пальці на його руці розтислись, а в наступну мить гострі нігті дряпонули його по щоці, і він почув у темряві її голос, що прозвучав «наче злісне сичання»:

— Якщо ти це зробиш… якщо зробиш… ні, я цього не потерплю… ні, чуєш!

Вона відсахнулася від нього і впала на лаву. Касс почув її збуджений віддих, потім ридання — «хрипке й уривчасте, майже чоловіче ридання». Він не зрушив з місця. А тоді почув її голос:

— Якщо ти… якщо ти це зробиш… вона так дивилася на мене, я цього не знесу… Якщо ти це зробиш…— Вона на мить змовкла, а потім дуже тихо докінчила: — Якщо ти це зробиш, ти більш ніколи не побачиш мене.

Касс нічого не відповів. Він постояв ще кілька хвилин, сам того не помічаючи, а потім вийшов з альтанки, де й далі сиділа Аннабелла, і пішов геть алеєю.

Другого ранку він виїхав до Падьюки. Там він дізнався, як звуть работорговця, але дізнався також, що той уже продав Фебу (світлошкіру мулатку, що її прикмети збігалися з Фебиними) якійсь «приватній особі», що нагодилася на той час у Падьюці, але вже поїхала далі на пониззя. Імені тієї особи ніхто в Падьюці не знав. Торговець, як видно, позбувся Феби, щоб розв’язати собі руки й супроводжувати гурт рабів, який він збирав. Тепер він, як сказали Кассові, забравши з собою кількох молодих негрів та негритянок, подався на південь Кентуккі, щоб там поповнити гурт. Як Касс і передбачав, торговець не захотів виснажувати Фебу переїздами з невільничим гуртом. І коли йому запропонували добру ціну там-таки, в Падьюці, він охоче продав її. Касс проїхав далі на південь, до Боулінг-Гріна, але там слід загубився. Майже втративши надію, він написав тому торговцеві листа на адресу невільницького ринку в Нью-Орлеані з проханням повідомити ім’я покупця Феби й хоч якісь відомості про нього. А тоді вирушив назад до Лексінгтона.

У Лексінгтоні він пішов на Вест-Шорт-стріт до невільницького бараку Льюїса С. Робардса, що його містер Робардс за кілька років перед тим улаштував у старому приміщенні міського театру. Касс гадав, що містер Робардс, найбільший работорговець в окрузі, маючи широкі зв’язки на пониззі, зможе розшукати Фебу, якщо пообіцяти йому добрі комісійні. У конторі він не застав нікого, крім хлопця-посильного, який сказав, що сам містер Робардс виїхав на пониззя, а все «тримає під рукою» містер Сіммс і тепер він «в особняку, на оглядинах». І Касс подався до «особняка», що стояв поряд з бараком. (Коли Джек Берден був у Лексінгтоні, відтворюючи життя Касса Мастерна, він побачив, що «особняк» іще зберігся — типовий житловий будинок тих часів, двоповерхова кам’яниця, з похилим дахом, парадними дверима посередині, між вікнами, з двома коминами по краях та прибудовою позаду. Саме там, а не в тісних комірчинах бараку, Робардс тримав свій «добірний товар» для «оглядин»).

Парадні двері будинку виявилися незамкнені, і Касс зайшов до передпокою, де нікого не було, але згори долинав сміх. Він піднявся сходами й побачив перед відчиненими дверима в кінці коридора купку чоловіків. Двох чи трьох із них Касс упізнав — то були молоді гультяї, яких він не раз зустрічав у місті та на іподромі. Він підійшов і запитав, де містер Сіммс.

— Онде в кімнаті,— сказав один з молодиків.— Показує.

Касс зазирнув понад головами до кімнати. Спершу він побачив тільки присадкуватого, кремезного, аж лиснючого чоловіка з чорною чуприною та великими блискучими чорними очима, в чорному сюртуку й чорній краватці, зі стеком у руці. Касс одразу здогадався, що то француз-баришник, приїхав купувати «краль» для Луїзіани. Француз роздивлявся