Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
Гілбертові дали чин полковника кавалерії. Касс записався рядовим до стрілецького полку «Міссісіпі».
— Ти міг би стати капітаном,— сказав йому Гілберт,— або й майором. Розуму в тебе вистачить. А його,— додав він,— тут ой як мало хто має.
Касс відповів, що воліє бути простим солдатом і «йти в єдиних лавах з усіма». Але не міг відкрити братові причину, сказати, що хоч він і піде в єдиних лавах із зброєю в руках, проте ніколи не зазіхне на чиєсь життя, хай навіть і ворога.
«Я повинен іти з тими, хто йде у бій,— пояснює він у записках,— бо це мої співвітчизники, і я повинен ділити з ними всі злигодні, хоч би скільки їх випало. Але позбавити життя іншу людину я не здатен. Не можу я, той, що вкоротив віку своєму другові, вкоротити віку й ворогові, бо я вже витратив своє право пролити кров».
Отож Касс вирушив на війну, несучи на плечі мушкет, що був для нього непотрібним тягарем, а на грудях, під грубою тканиною сірого мундира,— обручку на шнурку, яка колись належала Дунканові Трайсу і яку Аннабелла Трайс наділа Кассові на палець тієї ночі в альтанці, поклавши його руку собі на груди.
У солдатських лавах Касс дійшов дорогами між зазеленілих полів до Шайло38 — був уже початок квітня,— а потім заглибився в ліси за річкою. (На той час там уже, певно, цвіли дерен і багряник). Посуваючись лісом, він чув навколо свист куль, бачив на землі трупи, а другого дня ліси лишилися позаду, і в загальному похмурому відступі він опинився під Корінтом. Він був певен, що не вийде живий з того бою. Одначе вийшов і тепер брів залюдненою дорогою, «мов уві сні». Він пише: «Я відчував, що відтепер я отак і житиму в тому сні». Той сон привів його назад у Теннессі, і під Чікамогою, Ноксвіллом, Чаттанугою та в інших безіменних сутичках куля, якої він так чекав, обминула його. Під Чікамогою, коли його рота захиталася під ворожим вогнем і, здавалось, її атака ось-ось зірветься, він неухильно простував схилом нагору, сам не розуміючи, чому його досі не вбило. І тоді решта солдатів перегрупувалася й пішла за ним. «Мені здавалося дивним,— писав Касс,— що я, хто з волі божої шукав смерті й не міг знайти її, в пошуках своїх повів до неї людей, які зовсім не прагнули вмерти». А коли полковник Хікмен привітав його, він «не міг дібрати слів у відповідь».
Хоча Касс надяг сірий мундир у сум’ятті почуттів і в надії на спокуту, тепер він носив його з гордістю, бо такі самі мундири були й на тих, що йшли поряд з ним. «Я бачив, як відважно воюють люди,— писав він,— і нічого за це не вимагають». А трохи далі додавав: «Мимоволі полюбиш людей за ті страждання, які вони зносять, і за їхню мовчазну терплячість». Разом з тим у записках серед звертань до бога та душевних гризот дедалі частіше пробивалися зауваження справжнього солдата: осуд командувачів (генерала Брегга після Чікамоги), задоволення й гордість з приводу вдалої операції, влучної стрільби («батарея Марлоу діяла чудово») і, нарешті, щирий захват перед оманливими маневрами та зумисним зволіканням, що їх так блискуче здійснював, змінивши Брегга, Джонстон,— на підступах до Атланти, біля Баззардс-Руста, Снейк-Кріка, Нью-Хоут-Черча та гори Кенесо («в усьому, що робиться добре, є своєрідна велич, нехай і вимушена чи непримітна,— а генерал Джонстон робить своє діло добре»).
Аж ось там-таки, під Атлантою, куля не обминула його. Він лежав у госпіталі й повільно гнив живцем. Та навіть до того, як почалося запалення, коли рана в нозі ще здавалася несерйозною, Касс знав, що помре.
«Я помру,— писав він,— і не побачу кінця війни, і не звідаю гіркоти поразки. Я жив, не роблячи нікому добра, і бачив, як інші страждали через мій гріх. Хоча страждати через мене випало іншим, я не беру під сумнів правосуддя божого, бо, можливо, тільки через страждання невинних господь наш стверджує, що всі люди брати, збратані його святим ім’ям. І тут, у госпіталі, поруч зі мною страждають люди — і за чужі гріхи, і за свої. Мені втішно думати, що я страждаю лише за власні гріхи».
Він знав не тільки те, що помре, а й те, що війні кінець. «Війна скінчилася. Усе скінчилося, крім умирання, воно ще триватиме. Хоч нарив визрів і прорвався, проте має витекти гній. Люди ще стинатимуться й умиратимуть за спільну вину й за те, що привело їх сюди з далеких місць від рідних домівок. Та я, з ласки господа нашого, не побачу кінця. Хай святиться ім’я його».
Більше записів у книзі не було. Лише лист до Гілберта, писаний чужою рукою, коли Касс уже не міг писати сам і продиктував його комусь. «Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені…»
Атланта впала. У безладі останніх днів Кассова могила лишилася безіменна. Хтось із тих, що були з ним у госпіталі, якийсь Елберт Коллоуей, узяв Кассові папери та обручку, яку той носив на шнурку на шиї, і згодом, уже після війни, надіслав Гілбертові Мастерну з чемною запискою. Гілберт зберіг щоденник, листи від Касса, його фотографію та обручку на шнурку, а після Гілбертової смерті його спадкоємець переслав той пакет Джекові Бердену, студенту-історикові. Отак усе те лягло на невеликий сосновий стіл у спальні Джека Бердена, в занедбаній квартирі, де той мешкав з двома іншими випускниками — питущим працьовитим невдахою і питущим ледачим щасливцем.
Джек Берден півтора року не розлучався з тими паперами. Йому хотілося знати все про світ, у якому жили Касс і Гілберт Мастерни, і він таки багато про що дізнався. І йому здавалося, що він розуміє Гілберта Мастерна. Хоч Гілберт і не вів записів, Джек Берден розумів його, того чоловіка з головою наче гранітна брила, що пережив один світ, потім ужився в другому і в обох почував себе в своїй стихії. Та настав день, коли Джек Берден, сидячи за своїм сосновим столом, раптом збагнув, що зовсім не розуміє Касса Мастерна. Йому й не треба було розуміти Касса Мастерна, щоб здобути ступінь,— досить було знати факти з життя того світу, в якому жив Касс Мастерн. Але, не розуміючи Касса Мастерна, він не міг викласти фактів з життя
