Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Не хочу я більшої платні,— відповів я.

— Я накину тобі сотню на місяць, хочеш ти чи не хочеш.

— Віддай її на церкву,— сказав я.— Якби я гнався за грішми, то знайшов би легші заробітки, ніж у тебе.

— Виходить, ти в мене працюєш тільки з любові до мене,— сказав Хазяїн.

— Я не знаю, чому я в тебе працюю, але не з любові до тебе. І не заради грошей.

— Еге ж,— мовив він, стоячи поруч у темряві,— ти не знаєш, чому працюєш у мене. А я знаю.— І засміявся.

На подвір’я зайшов Ласун, побажав нам на добраніч і зник у будинку.

— Чому? — запитав я.

— Хлопче,— відповів він,— ти працюєш у мене тому, що я це я, а ти це ти. Наша згода грунтується на природі речей.

— З біса добре пояснення.

— А це не пояснення,— сказав Хазяїн і знову засміявся.— Ніяких пояснень не буває. Ні на що. Єдине, що ти можеш,— це послатися на природу речей. Як маєш досить хисту, щоб добачити їх.

— Я не маю стільки хисту,— мовив я.

— Ти маєш його досить, аби відкопати що там є на судді.

— А може, нічого й немає.

— Дурниці,— сказав він.— Іди лягай.

— А ти ще не лягаєш?

— Ні,— відповів він.

І я пішов, а він лишився й почав ходити в темряві по подвір’ю, похиливши голову й зчепивши руки позаду, повільною недбалою ходою,— так наче в неділю серед дня вийшов прогулятися по парку. Та надворі був не день, а чверть на четверту ночі.

Я ліг у ліжко, але заснув не одразу. Я думав про суддю Ірвіна. Про те, як він подивився на мене цієї ночі, повернувши свою довгу стару голову, як блищали його жовті очі й як задерлася губа над міцними старими жовтими зубами, коли він сказав: «Цього тижня я обідатиму з твоєю матір’ю. Переказати їй, що тобі досі подобається твоя робота?» Та ця думка майнула й зникла, і я побачив, як він сидить у довгій кімнаті в білому будинку біля моря, граючи в шахи з Ученим Прокурором, ще не старий чоловік, ще досить молодий, і його довгасте повнокровне обличчя з орлиним носом схилене над шахівницею. Але й це видиво одразу зникло, і ось уже те обличчя схилилося до мене одного сірого, вологого й вітряного зимового ранку серед високого сірого очерету, і я почув: «Треба було цілити трохи вперед, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням. Та дарма, синку, я ще зроблю з тебе справжнього мисливця». І на обличчі з’явилася усмішка. А мені захотілось обізватися, запитати: «Чи є на вас щось, суддя? Чи знайду я що-небудь?» Але його обличчя й далі всміхалось, і я заснув. Не встиг обізватись і заснув, поки обличчя ще всміхалося до мене.

Потім настав новий день, і я взявся відкопувати того здохлого кота, виколупувати мушину личинку із сиру, вишукувати черв’ячка у троянді, вибирати муху з-поміж родзинок у рисовому пудингу.

Я знайшов те «щось».

Але не одразу. Таке не знаходиш одразу, коли зумисне розшукуєш. Воно поховане під сумними нашаруваннями часу, і там йому, власне, й місце. Та ти й не хочеш знайти його одразу, коли ти студент-історик. Якщо знайти одразу, не буде нагоди показати своє вміння. Та я мав нагоду показати своє вміння.

Перший крок до мети я зробив того ж таки дня, сидячи в столичному пивному барі за батареєю порожніх пляшок. Я припалив нову сигарету від недокурка попередньої і поставив собі таке запитання: «Що, крім первородного гріха, найімовірніше може спонукати людину до безчесного вчинку?»

Я відповів: «Честолюбність, кохання, страх, гроші».

Я запитав: «Чи суддя честолюбний?»

І відповів: «Ні. Честолюбна людина прагне, щоб інші вважали її визначною. Суддя знає, що він людина визначна, і йому байдуже до того, як вважають інші».

Я запитав: «А як щодо кохання?»

Я не мав і тіні сумніву, що свого часу суддя не цурався жінок, одначе так само не мав сумніву, що ніхто в Берден-Лендінгу та його околицях нічогісінько про це не знає. Бо якщо в такому невеликому містечку хтось щось про когось знає, то невдовзі це стає відомо всім.

Я запитав: «Чи можна суддю залякати?»

І відповів: «Ні, його не залякаєш».

Лишалися тільки гроші.

Отож я запитав: «Чи любить суддя гроші?»

«Грошей судді потрібно лише стільки, щоб жити безтурботно».

Я запитав: «А чи не було в житті судді такого часу, коли йому забракло грошей на безтурботне життя?» Бо ж, певне, йшлося не про якийсь там дріб’язок.

Я запалив нову сигарету й почав обмірковувати це питання з усіх боків. Та відповіді не знаходив. Якийсь голос із дитинства щось мені нашіптував, але я не міг збагнути, що він хоче сказати. З глибин часу та моєї пам’яті виринав невиразний спомин: я, ще малий, заходжу до кімнати, де дорослі, знаю, що вони урвали розмову, коли я зайшов, бо мені не належить знати, про що вони розмовляли. А чи не почув я тоді останніх слів їхньої розмови? Я прислухався до шепотіння голосу з дитинства, але той голос був надто далекий. Він не давав мені відповіді. Отож я підвівся з-за столу і, залишивши по собі порожні пляшки від пива та купу недокурків, вийшов на вулицю, де після дощу, що пройшов надвечір, усе парувало, мов у турецькій лазні, і плівка води на асфальті аж шкварчала під гарячими шинами автомобілів. Якби нам пощастило, увечері міг повіяти вітрець із затоки. Якби нам пощастило.

Нарешті я спіймав таксі, сказав шоферові: «Ріг П’ятої південної і Сент-Етьєн»,— а тоді відкинувся на сидінні, слухаючи, як шкварчить під шинами мокрий асфальт, ніби на ньому щось смажиться. Я їхав дістати відповідь на своє запитання про суддю. Якщо той, хто знає її, захоче мені відповісти.

Той чоловік багато років був близьким другом судді, його другим «я», його Дамоном, його Йонафаном39. Той чоловік був колись Ученим Прокурором. Він мав знати.

Я вийшов на тротуар перед мексіканським ресторанчиком, де гримів музичний автомат, коливаючи драглисте повітря надворі, тоді заплатив шоферові й подивився вгору, на третій поверх будинку, що аж двигтів від гримкої музики. Вивіски були на місці: причеплені на дроті до залізного балкона й прибиті цвяхами до стіни різноколірні дошки — білі,