Марія Стюарт - Стефан Цвейг

протискає розлучення своєї сестри з Босвеллом, католицький єпископ добряче забезпечив себе посадами й гідностями, але найтяжчу ціну вимагає протестантське духівництво. Пастор постає перед королевою і Босвеллом не як підданий, а як суворий суддя й вимагає публічного приниження: Марія Стюарт, монархиня-католичка, небога Ґізів, повинна заявити про свою готовність провести шлюбну церемонію згідно з реформаторським, тобто єретичним обрядом. Цим ганебним компромісом Марія Стюарт віддала своїми руками останню опору, останню карту, яку мала досі: втратила сприяння з боку католицької Європи, прихильність папи, симпатії Іспанії і Франції. Тепер вона стоїть сама проти всіх. Страхітливо правдивими стали слова з сонета: Pour luy depuis j’ay mesprise l’honneur,  Ce qui nous peust seul pourvoir de bonheur.  Pour luy j’ay hazardé grandeur et conscience,  Pour luy tous mes parens j’ai quitte et amis. Я через нього потім вже зреклася честі,  Хоча щасливі завжди тільки доброчесні.  Зневажила з-за нього велич і сумління,  З-за нього кинула всіх родичів і друзів.

Але ніщо не здатне врятувати того, що капітулював сам: до безглуздих жертв боги не дослухаються.

За свої сотні років історія навряд чи була свідком ще трагічнішої весільної вистави, ніж та, що відбулася 15 травня 1567 року: в тій похмурій картині відображується все приниження Марії Стюарт. Перший шлюб із дофіном Франції укладали серед ясного дня, дня блиску і честі. Десятки тисяч людей раділи й вітали юну королеву, з міста й країни приїхав цвіт французької аристократії, прибули посли всіх країн, щоб мати змогу бачити, як у колі католицької родини й обраного лицарства дофіна поїхала в собор Матері Божої Паризької. Вона їхала повз сповнені захвату трибуни, повз вікна, що рясніли усмішками та помахами рук, увесь народ із шанобою та радістю поглядав на неї. Друге весілля було вже тихішим. Не серед білого дня, а в світанковій сутіні, о шостій годині ранку священик пов’язав її з правнуком Генріха VII. Але все-таки дворяни були на місці, та й іноземні посли, цілісінький день шумувало свято, галасувала радість в Единбурзі. А цей, третій шлюб із Босвеллом — якому вона останньої миті похапцем ще надала титул герцога Оркнейського — відбувається потай, немов злочин. О четвертій годині ранку місто ще спить, ще лежить ніч над покрівлями, кілька постатей бо­язливо заходять до замкової каплиці, де — ще не минуло й трьох місяців, Марія Стюарт і досі ходить у жалобних уборах — благословили тіло її вбитого чоловіка. В каплиці цього разу пусто. Запросили багато гостей, але, на лихо, мало хто прийшов, бо ніхто не хоче бути свідком, як королева Шотландії одягає обручку на палець руки, яка вбила Дарн­лі. Майже всі лорди королівства, не подавши вибачень, не приїхали, Морей і Леннокс покинули країну, Мейтленд і Гант­лі, навіть вони, ці напіввірні, не з’явились, а єдиний чоловік, якому досі побожна католичка могла довіряти свої найпотаємніші думки, і водночас її сповідник розпрощався назавжди; духовний охоронець її серця з сумом визнав, що від­тепер вважає Марію Стюарт за втрачену назавжди. Жоден чоловік, що береже свою честь, не хоче дивитись, як убивця Дарнлі бере шлюб із дружиною Дарнлі і цей злочинний союз освячує служитель Господа. Марія Стюарт марно благала французького посла, щоб той був на місці і врятував бодай подобу представництва. Але цей загалом добрий приятель рішуче відмовляється. Його присутність означала б згоду Франції, «тоді могли б подумати, — каже він, — що мій король докладав рук до цих подій»; крім того, він не хоче визнавати Босвелла як чоловіка королеви. Не правили меси, не гучав орган, церемонію провели швидко. Ввечері не освітлювали свічками зали для танців, не влаштували бенкет. Із вікон не кидали гроші радісній юрбі з криком “Largesse, largesse!”[22], як під час весілля з Дарнлі, каплиця, холодна, пуста і темна, скидається на домовину, поважно, немов прибиті скорботою, стоять свідки цього незвичайного свята. Потім не їздить гордо по місту весільна процесія вздовж ясних і веселих вулиць: заморожені жахом тієї безлюдної каплиці, молодята швиденько повертаються в свої покої за взяті на засув двері.

Адже саме тепер, коли Марія Стюарт уже коло мети, до якої гнала, засліплена, пустивши віжки, в неї стається душевний злам. Справдилося її найнесамовитіше бажання: мати, затримати Босвелла; з палючими очима, немов навіжена, вона гарячково гнала до миті одруження: близькість Босвелла, його любов перемогла б будь-який страх. Але тепер, коли вже немає мети, щоб гарячково зосереджуватись на ній, її очі стали пильні, вона озирається і одразу помічає порожнечу, ніщо. Та й між ним, безумно коханим, і нею, здається, одразу після одруження почалася незлагода: завжди, коли двоє людей штовхнули одне одного до згуби, кожен звалює провину на іншого. Вже пополудні того трагічного весільного дня французький посол бачить цілком розгублену й охоплену розпачем жінку; вечір ще не настав, а вже між подружжям раптом з’явилася холодна тінь. «Уже почалося каяття, — повідомляє Дю Крок у Париж, — коли в четвер Її Величність послали за мною, мені впали у вічі дивні стосунки між нею і її чоловіком. Вона хотіла виправдати їх, сказавши, мовляв, коли я бачу її такою сумною, то це тому, що вона вже не хоче відчувати радості й хотіла б тільки одного: смерті. Вчора, коли вона зачинилася в одній кімнаті з графом Босвеллом, чули, як вона гучно кричить, щоб їй дали ножа і вона наклала на себе руки. Люди чули ці слова в сусідній кімнаті й боялися, що, коли Господь не прийде їй на допомогу, вона в своєму розпачі може щось заподіяти собі!» Невдовзі нові повідомлення розповідають про тяжку