Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— На сьогодні, мабуть, усе! — весело вимовив Смеу. — Більше радіограм не буде. Можете розходитись. Але на всякий випадок хай хтось з вас залишається тут.

Мардаре зголосився почергувати, всі інші пішли хто куди.

Уля, бажаючи якнайшвидше дізнатися, що повідомляють полкові розвідники, попрямував до другого відділу.

— Є щось нове, пане капітан? — поцікавився він, заходячи до кабінету.

— Нічого особливого!.. Тиша на всій ділянці. Оце недавно з штабу армії дзвонив полковник Павлопол. Він повідомив, що навіть авіарозвідка не виявила ніяких передислокацій у ворога.

— Чудово. Значить, німці не розшифрували наших радіограм. Це здається неймовірним, але агенти пожертвували таки Барбу, відмовившись використати його для виконання свого завдання. Повторюю, це здається неймовірним. І все-таки я не знаходжу ніякого іншого пояснення, крім одного, — мабуть, ми грубо помиляємося, уявляючи, що вони не хотіли, аби Барбу дійшов туди. Іншими словами, нам треба вважати, що шпигун вказав йому найважчу ділянку не навмисне, він просто не був у курсі справи.

— Це здається більш ймовірним.

— Умгу! Поки що! Але одне можна сказати напевно: пани шпигуни скоро почнуть діяти.

— Чому ти кажеш «пани»? Хіба їх багато? Про Некулая ми вже знаємо. Хто ж це? Смеу? Ти знайшов і решту кілець, яких тобі бракувало?

— Навпаки, загубив кілька з тих, що були в мене. Я майже певний, що капітан Смеу не причетний до цієї справи. Сподіваюсь, це скоро з'ясується. Нарешті ми, здається, вже на правильній дорозі… Про одне ще треба довідатись, про найголовніше.

— Що саме?

— Яку роль виконує наш Некулай? Капітана чи ординарця? Якщо він капітан, тоді все гаразд. А коли тільки ординарець, то, значить, ми мусимо ще викрити його начальника.

Раптом задзвонив телефон. Капітан Георгіу підняв трубку.

— Алло!.. Це я… Хто біля телефону?

З другого кінця йому відповіли так голосно, що навіть Уля почув:

— Смеу… Ти сам? До тебе можна зайти? Мені треба поговорити з тобою.

— Щось трапилось?

— Так, і досить серйозне. Але могло бути й гірше.

— Тоді приходь!

Георгіу поклав трубку і повернувся до Улі:

— Ти чув?

— Авжеж!

— Що ж там сталося?

— Зараз дізнаєтесь. А я піду геть.

— Де тебе можна шукати?

— Я буду в шифрувальному.

Через кілька хвилин до кабінету ввірвався капітан Смеу, дуже стурбований і розчервонілий.

— Що з тобою, Смеу?

Начальник шифрувальників, одсапуючись, похилився на стілець.

— Почекай трошки, дай мені віддихатись. Я біг всю дорогу. Сьогодні з самого ранку працював у канцелярії. Зараз у нас стільки роботи. Не знаю чому, але штаб армії, готуючи цей наступ, присилає шифровку за шифровкою. Цього раніше не було. Дуже стомившись, я пішов на квартиру трохи перепочити. І що, ти думаєш, побачив там? Справжній розгардіяш! Бідолаха Некулай лежить долілиць на килимі, похідний сундучок відкритий, а вся білизна розкидана по кімнаті. Я спершу подумав, що ординарець мертвий. Та, приклавши вухо до його грудей, упевнився, що ні. Оглянув його і не знайшов жодної рани. І якби не розкидані речі, то можна було подумати, що йому просто стало млосно. Не знав, що й робити! Трясу, гукаю, — нічого не допомагає!.. Тоді я взяв і бризнув водою в лице. Він спершу поворушив губами, а тоді розплющив очі і поволі піднявся. Глянув на мене так, наче повернувся з того світу. «Що з тобою, Некулай?» — спитав я. Він, бідолаха, хотів щось сказати, але через заїкання не зміг вимовити й слова. І все показував на потилицю. Тоді я збагнув, що його хтось вдарив у голову. Бачачи, що нічого більше не доб'юсь, я взяв його на руки, поклав у ліжко і побіг до тебе.

— І добре зробив! — мовив капітан Георгіу. — Давай зайдемо зараз туди. Я хочу побачити Некулая. Може, він уже заспокоївся і розкаже, що з ним трапилося.

— Коли так, то ходімо!

Начальник другого відділу замкнув шухляду, взяв пілотку і пішов до дверей. На порозі зупинився, наче щось пригадуючи.

— Як ти гадаєш, Смеу, чи не покликати нам Улю? — мовив він якимсь дивним тоном. — Звичайно, не як офіціального представника, бо він не має такого права. Хоч капрал і зазнав невдачі, але я не можу не визнати його вміння розбиратися в таких справах.

— А чому й ні, хай іде. Я не проти. Тільки не знаю, де він зараз. Хлопців я відпустив, а Уля не з тих, що сидітимуть у канцелярії без діла.

— А все-таки давай пошукаємо.

Георгіу подзвонив у шифрувальний відділ. А Уля там і чекав на його дзвінок. Вони зустрілися на вулиці.

— Я вам потрібен, пане капітан? — запитав Михай начальника другого відділу з удаваною наївністю.

— Так!

По дорозі Георгіу взявся розповідати Улі, що трапилося. А скінчивши, зауважив:

— Мені здається, що справа вже повертає на серйозне. Невже вони знову починають діяти?

— Не знаю, що вам і відповісти, пане капітан. Тепер, коли Барбу вже мертвий, я не бачу причин для якихось дій. Чи не так, пане капітан Смеу?

— Безперечно! Коли вони розпочнуть знову, то треба думати, що Барбу звичайнісінький дезертир. А це можна було б припустити, якби не тисяча марок, що її в нього знайшли…

— Побачимо, що нам скаже Некулай, — мовив Уля, стежачи очима за однією дівчинкою, що саме перебігала вулицю.

Коли вони увійшли до кімнати, Некулай сидів на ліжку. Помітивши їх, він спробував підвестися.

— Сиди спокійно, Некулай! — зупинив його Смеу. — Тобі вже краще?

Ординарець ствердно хитнув головою.

— А чи зможеш ти нам розповісти, що сталося з тобою? — в свою чергу, запитав капітан Георгіу.

— Т-т-а-а-ак! О-о-о-ох!.. Бо-о-о-лить… го-о-о-ло-о-о-ва! — і показав, де йому боляче.

Потім, сильно заїкаючись, почав розповідати.