Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Капрал чекав з годину і раптом помітив, що світло в капітановім вікні погасло.

«Вже вкладається спати!» — зітхнув він. Засунув руки в кишені і поволі рушив вулицею вниз, прямуючи на квартиру. Але, ступивши кілька кроків, передумав. Вернувся і знову став у підворітті. Чекав, завмерши на місці, наче кам'яна статуя. Він звик до такого чекання ще на службі у митного наглядача.

Щоправда, там він знав напевне, що, скільки б не стояти, контрабандист все одно з'явиться, прийде. А зараз він ждав тільки тому, що так підказав йому інстинкт, той інстинкт, який загострило до максимуму все його попереднє життя.

На високій церковній вежі чотирма мелодійними і дванадцятьма голоснішими ударами куранти пробили північ. Коли стих остатній удар, Уля почув, що в капітановім домі хтось відмикає двері. Він приліг до землі і став пильно вдивлятися у темряву. В дверях з'явилася якась постать, значно вища за капітанову.

Невідомий озирнувся на всі боки, а потім пішов вулицею вниз.

«Еге, та це ж Некулай, капітанів ординарець! — збагнув капрал. — Куди ж він мандрує в таку пору?»

Він упізнав солдата по ході. Той ішов, смішно викидаючи ноги набік, і погойдувався на них, наче в його крижах були вставлені гумові хребці.

Уля почекав, поки ординарець трошки віддалився, а потім і собі назирцем подибав за ним.

Але те, що він побачив через кілька хвилин, просто збило його з пантелику. Дійшовши до рогу вулиці, Некулай враз змінив свою ходу. Тепер він ступав цілком вільно, і Уля якусь хвилину думав, чи не пішов він, помилившись, за кимось іншим. Некулай, пильно вдивляючись у темряву, прямував невідомо куди.

Так вони йшли один за одним довгий час, і саме тоді, коли капрал запитав себе в думці, скільки йому ще доведеться переслідувати Некулая, той враз щез з його очей.

Уля ступив ще кілька кроків і зупинився, пригнувшись у якомусь підворітті. Там, де зник Некулай, стояла якась будівля, ні в якому разі не схожа на будинок. Здавалося, що це ворота з дашком або щось подібне до будок на трамвайних зупинках, з тією лише відміною, що там покрівля рівна, а тут вона мала форму трикутника.

Михай на мить завагався. Підійти до того будиночка? А коли Некулай уже помітив, що його переслідують? Уля вирішив не покидати своєї схованки. Колись же ординарець мусить-таки вийти звідти, і тоді буде видно, що робити.

Чекати довго не довелося: Некулай не забарився. Він глянув в обидва боки, а потім поволі рушив назад. Уля затамував подих.

Нарешті ординарець проминув його. Певен, що той уже попрямував на квартиру, Михай не пішов слідом. Його більше цікавило, де Некулай міг бути цих кілька хвилин. Ступивши вперед, розрізнив у темряві капличку, які часто зустрічаються й по румунських селах, особливо в Олтенії[36].

Каплиця була без дверей. Уля побачив на постаменті статую Мадонни[37]. Ліворуч була рака з свяченою водою.

Освітивши ліхтариком капличку, Уля зрозумів, що Некулай зробив таку довгу подорож у цей пізній час не для того, щоб помолитися Мадонні. Молитися можна і вдень. І якщо він рискував натрапити на патруля, то у нього були якісь важливі причини. А які саме, не важко уявити. Некулай затримався у каплиці п'ять, може, десять хвилин, — цілком досить, щоб гаряче помолитись пречистій або покласти якось письмове повідомлення. І якщо його здогад не безпідставний, значить, у капличці є тайник. Уля оглянув з ліхтариком кожний куточок, але нічого не виявив.

Його погляд зупинився на статуї. Витесана з мармуру, вона була зроблена з великим умінням і художнім смаком.

«Якщо десь є тайник, то його слід шукати тільки тут», — подумав Михай, ховаючи ліхтарик у кишеню.

Сантиметр за сантиметром почав обмацувати статую. Враз відчув, що безперервна гладінь мармуру на шиї переривається. Обмацуючи її з великою увагою, побачив, що цей поріз тягнеться навколо шиї. І тоді він зрозумів, що голова статуї вигвинчується. Почав її відкручувати, і незабаром вона залишилась у нього в руках.

Тримаючи голову під пахвою, як футболіст тримає м'яч перед об'єктивом фотоапарата, Уля правою вільною рукою пошукав тайник. І дійсно, він намацав заглиблення. Проте в ньому було порожньо.

Значить, Некулай приходив до каплички тільки для того, щоб забрати папірець з розпорядженням абверу.

Уля скрушно похитав головою і вийшов.

Поспішаючи безлюдними вулицями додому, пригадав слова з листа Барбу.

«Так, справді, — промимрив він собі, — навіть сам диявол не зміг би запідозрити нашого Некулая!»

Тим часом ординарець Смеу, засвітивши свічку, уже читав невеличкий папірець. На його вустах з'явилась диявольська усмішка. Скрутивши це повідомлення у трубочку, він спалив його на полум'ї. А потім відчинив вікно і здмухнув з лутки попіл. Загасив свічку і почав роздягатися.

Некулая Сермешана на КП знали всі, від генерала до останнього солдата. І ніхто не міг стриматися від посмішки, як тільки чули його ім'я.

Невисокий на зріст, з побляклими, водянистими очима, запалими щоками та рідким, посивілим на скронях волоссям, довгошиїй, сутулий і згорблений — такий був на вигляд ординарець капітана Смеу. Худий-худісінький, стояв він якось кумедно, ледве тримаючи на розкарячених ногах своє щупле тіло. Хода Некулая викликала і жаль, і сміх. Він рухався наче за допомогою якихось пружин. Спостерігаючи за ним, можна було подумати, що він витягує ноги з клейкої смоли, і, щоб не вступити туди знов, навмисне розкидає ними в боки.

В мобілізаційних списках ординарець значився під своїм справжнім прізвищем: Некулай Сермешан. Однак саме через цю хитливу, як у качки, ходу його звали