Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Але шифрувальники дуже помилялися, вважаючи, що їхній невгамовний товарній роздобуває для них якийсь харч. Михай у цей час стояв в одному дворі і розмовляв з їздовим поліцейської роти. Той, заїхавши у садибу, випряг коней, завів їх до стайні, а сам залишився стерегти багаж на возі.

Уля скоро знайшов з ним спільну мову. Через кілька хвилин вони вже розмовляли як давні приятелі. Насправді говорив їздовий, а Михай тільки коли-не-коли докидав словечко, підтримуючи розмову. Він уважно слухав і водночас не спускав очей з будиночка, що стояв через дорогу. Там Некулай Телимбу зайняв квартиру для капітана Смеу.

Квартирмейстери завжди забезпечували хорошими кімнатами лише старших офіцерів, від майора і вище. А для інших визначали абиякі помешкання.

Та ординарці, добре знаючи смаки й уподобання своїх начальників, відмовлялись од них і йшли на розшуки самі. Керуючись інстинктом, що виробився в них внаслідок довгого перебування на цій службі, кожного разу знаходили кращі.

Так само зробив зараз і Некулай Телимбу.

Уля весь час стежив за ним, поки він ходив з будинку в будинок. І зрештою той знайшов-таки кімнату. Одразу ж переніс туди похідний сундучок та інші капітанові речі. Трохи згодом Михай через відчинене вікно побачив, що ординарець старанно прибирає.

Відтоді минуло більше години. За цей час у тій квартирі встиг уже побувати й Смеу. Вона, напевне, йому сподобалась, бо через кілька хвилин він вийшов і поспішив на КП, до шифрувальників.

«Ох, і дістанеться ж мені од капітана, — подумав Уля, дивлячись йому вслід — Та хай що буде, а я не піду звідси нікуди. Бо може статися, що саме зараз нашому Некулаю забагнеться прогулятися по містечку».

І він не помилився. Як тільки стемніло, ординарець вийшов на вулицю. Постояв трошки біля воріт, потім, зорієнтувавшись, поспішив на околицю. Тут і там у пошуках квартир снували солдати. Від похідних кухонь, приємно лоскочучи ніздрі, доносився запах страви.

Некулай не звертав ніякої уваги на зустрічних. Уля йшов слідом за ним, бувши певним, що Телимбу його не бачить.

Нічна мандрівка ординарця капітана Смеу до каплички богородиці багато допомогла Михаю. Йому став відомий один з шляхів, яким агенти абверу передають інформацію чи одержують розпорядження. Неважко було уявити, що й Некулай користувався ним. Значить, ворог, відступаючи, залишав людей, які або встановлювали особистий зв'язок з шпигунами, або, як це сталося недавно, зоставляли для них у певному місці письмові накази чи забирали там якісь відомості. Пізніше їх по радіо або якимсь іншим способом передавали куди слід.

Поки штаб стояв у тому містечку, за капличкою весь час наглядали. Але ні Некулай, ні хтось інший туди вже не з'являвся.

Передбачаючи, що Телимбу й надалі користуватиметься цим засобом зв'язку, Уля вирішив не спускати з нього очей. Ось тому він і стовбичив цілу годину в сусідньому дворі, розмовляючи з балакучим їздовим.

Хвилин через двадцять Некулай зупинився перед костьолом, що стояв у садку, обгородженому невисоким парканом. Це вже другий костьол на їхньому шляху.

Вузька, вимощена каменем алейка вела до самих дверей костьолу. За ним білів крізь гілля дерев парафіальний будинок.

Шпигун відчинив хвіртку до церковного двору, але не пішов по алеї, а рушив навпростець через сад, обминаючи костьол з лівого боку. Михай загубив його з очей. Наддав ходи і, дійшовши до роздоріжжя, звернув ліворуч. Кілька хвилин прямував попід парканом, потім переплигнув його і приліг у траві. Скрадаючись, поповз потихеньку, поки не опинився проти вівтаря. Там і сховався. Кращого місця й нетреба, — він міг бачити і сад, і костьол, і парафіальний будинок.

Недалеко, кроків за тридцять од себе, помітив Некулая, який, засунувши руки в кишені, уважно придивлявся до будинку ксьондза.

Коли тільки заради цього він прийшов сюди, то не варто було й ризикувати, бо перед ним стояв звичайнісінький цегляний будиночок, вкритий черепицею, збудований, як і костьол, зовсім недавно. З чотирьох його вікон лише в двох світилося.

Трохи постоявши, шпигун тихцем. підійшов до найближчого вікна, зіп'явся навшпиньки, заглянув усередину. І зараз же попрямував до другого вікна. В кімнаті, напевне, був той, кого він розшукував. Подав умовний знак, тричі стукнувши у шибку.

Вікно одразу відчинилося, і чоловічин голос запитав по-угорськи:

— Хто там?

— Карл дома? — почув Уля придушений шепіт.

— Давно поїхав до Будапешта.

— А чи не залишив він часом ключа од бібліотеки?

— Бібліотека відчинена, — відповіли йому з кімнати. А потім іншим, фамільярним тоном той же голос проказав — Не можу впустити тебе через двері: Марта на кухні. Лізь сюди!

Коли Некулай стрибнув у кімнату, вікно й зачинилося.

Покинувши свою схованку, Уля підійшов ближче. Вхопився за виступ у стіні, підтягся на руках. Те, що він побачив, дуже зацікавило його. Але так висіти було незручно і до того ж небезпечно, — сюди кожної миті міг глянути Некулай або його спільник.

Озирнувся навколо. За кілька кроків од вікна росла крислата яблуня. Збагнувши, що дерево — найкращий спостережний пункт, він і видерся на нього.

Звідси вся кімната була як на долоні. Біля столу сиділи Некулай та молодий кругловидий ксьондз. Перед ними лежав розкритий молитовник.

Мабуть, у кімнаті велась приємна розмова, бо священик час від часу посміхався. А трохи згодом устав, підійшов до буфета, взяв пляшечку горілки, налив шпигунові. Той, випивши одним махом, простяг чарку і очима попросив наповнити її знову. Перехиливши і її, Некулай наставив скляночку втретє. Але священик наче не помітив цього руху. Тоді Телимбу присунув до себе пляшечку і налив сам. Пив повільно, невеличкими ковтками, наче дегустуючи напій.

Багато дав би Уля за те, щоб підслухати їхню розмову!.. А оскільки це було неможливо, він намагався бодай з виразу їхніх облич та жестів вгадати, що вони обмірковують.

Спостерігаючи їх, Михай раптом помітив, що ксьондз почав якось дивно вимахувати руками. Лише пізніше він збагнув, що