Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Коли Телимбу врешті-решт зрозумів, священик узяв ножа і заходився з натугою розрізати товсту палітурку молитовника. Через якусь мить вийняв звідти загорненого в ганчірку ключа, з лагідною усмішкою передав його шпигунові. Ординарець розмотав його і поклав у кишеню. А тоді й піднявся з стільця. Михай зрозумів, що побачення скінчилося, і, злізши з дерева, знову причаївся в траві.

Через кілька хвилин вікно відчинилося, і Телимбу виплигнув у сад. Тільки цього разу він пішов уже іншою стежкою, прямував просто на Улю. Контррозвідник затамував подих, бо шпигун мало не наступив на нього. Не помітивши нічого підозрілого, Некулай наблизився до паркана і легко, наче справжній спортсмен, перестрибнув його. Стало зрозуміло, що він направився зовсім не до КП. «Куди ж це він поспішає?» — подумав Михай, вирішивши й собі йти за ним.

Некулай ступав швидко, і капрал ледве встигав за ним. Часто він вгадував напрям руху шпигуна тільки по його кроках. На перехрестях Телимбу на мить зупинявся, щоб зорієнтуватися, а потім рушав далі. Так вони вийшли аж на край села. Широка вулиця була викладена великими плитами. Пообіч стояли гарні будинки, — видно, тут жили самі багатії. Проте в жодному з них не світилося.

Люди спали, а може, просто причаїлися за віконницями.

В цьому кварталі шпигун трохи сповільнив ходу. Час від часу зупинявся, освітлював ліхтариком фасад якого-небудь будинку, а потім ішов далі. Нарешті, зупинився перед масивними дубовими ворітьми. Замість звичайного паркана тут височів білий мур. Ліворуч од воріт висіла залізна табличка: «Акціонерне товариство «Садовод».

Телимбу поторгав хвіртку — замкнена. Постояв кілька хвилин, обміряючи поглядом мур, а тоді пішов уздовж стіни до сусіднього будинку. Паркан там був невисокий. Некулай легко видерся на нього, вибрався на мур і плигнув у двір.

Уля трошки почекав, а тоді поліз нагору. Прислухався, вдивляючись у темряву, і після якогось вагання спустився й собі. Припав до землі, затиснувши пістолет у руці. Та даремно він страхався: всюди стояла глибока тиша. Озирнувшись, побачив навколо себе квітник. В глибині двору бовваніла вілла. З пістолетом напоготові поповз до неї. Через якийсь час опинився біля кам'яних сходів, що вели до округлої тераси. Двері були відчинені навстіж.

«Мабуть, Некулай навмисне не зачинив їх, щоб у разі небезпеки втекти», — подумав Михай.

Оглянувся навкруги — ніде ні душі. І тоді зважився зайти. Обережно піднявся сходами і, наче тінь, прослизнув до вілли. Стояла густа темрява. Прислухався — ні звуку. Засвітивши ліхтарик, озирнув великий, гарно умебльований хол. Посередині довгий дубовий стіл, на ньому розкидані газети й журнали. Ліворуч широкий розкішний диван. Попід стінами крісла й столики. З стелі звисав гарний масивний канделябр.

Це просторе, майже кругле помешкання мало троє дверей. Одні — прямо, двоє інших — по боках. Постоявши і послухавши тут і там, Уля вирішив пройти в середні. Легенько натиснув, і вони безшумно одчинилися. Кімната, в яку він потрапив, була меншою від холу. В ній стояло два канцелярських столи, етажерка з папками та вогнетривка каса. Попрямував далі і відчинив ще одні двері. Друга кімната нічим не відрізнялася од першої: такі ж два столи, етажерка, каса. Двері прямо і ще одні ліворуч. Приклавши вухо до дверей у глибині кімнати, Михай досить виразно почув слова:

«Німецький солдат не має права мислити. Він мусить тільки виконувати накази. За нього думають інші!»

Хоч тут можна було все чути і дещо навіть підгледіти у щілину для ключа, однак залишатися в кімнаті небезпечно — хто-небудь міг кожну мить вийти. Уявивши, що в тій кімнаті, звідки чулися голоси, теж є ще одні двері, капрал вирішив спробувати щастя. І справді, вийшовши у двері ліворуч, Уля опинився в невеличкому коридорі і дійшов аж до ванної. Там він сів і став слухати, не боячись, що його хтось побачить, бо Некулай мав вийти через ті самі двері, якими зайшов.

Щоб читачеві було зрозуміліше те, що відбудеться потім, залишмо поки що Улю у ванній та й повернімось трошки назад, до тієї миті, коли Некулай стрибнув через мур.

Хоч плигнув він не дуже зручно, однак це його не зупинило. Хутко підхопився і попрямував до вілли, що маячила в темряві. Шпигун здивувався, що вхідні двері були відчинені. Тримаючи револьвер напоготові, пройшов у будинок. Проминув хол і дві кімнати, вже знайомі читачеві, і, наткнувшись на двері, крізь щілини яких пробивалося світло, зупинився. Натне на них і зайшов до кімнати, не ховаючи пістолета. Однак його побоювання виявились марними, бо той, до кого він завітав, міцно спав. Це був товстун з круглим масним обличчям, з розкуйовдженим білявим волоссям. Лежав горілиць на дивані, в добрячому сірому костюмі, пом'ятому, як і шовковий галстук, і дуже хропів. Біля дивана, на столику, — рештки закуски, склянка і кілька порожніх пляшок від пива. На підлозі теж пляшки. На ліжку валялись німецькі та угорські газети.

Некулай з огидою глянув на сонного, а потім штовхнув його дулом пістолета в бік.

— Привіт тобі, Германе, від оберштурмбанфюрера Карла!..

Товстун підстрибнув, як ошпарений, і миттю засунув руку під подушку.

Але Телимбу, приклавши йому до скроні пістолет, зареготав:

— Стривай, дурню… Краще тобі не гратися з такою штучкою!

Герман тільки заскреготів зубами. Некулай сховав собі в кишеню його револьвер і сів на стілець.

— Ну, а тепер, Германе, давай поговоримо…

Товстун, остаточно опам'ятавшись, зміряв його нерозуміючим поглядом.

— Ти мене не знаєш? Правда? — з іронією запитав Телимбу.

— Ні! А хто ти такий?

— Це не має значення! Хоч зустрічаємося ми вперше, але про тебе я вже чув.

— А що тобі потрібно?

— Не здогадуєшся, негіднику? Я ж сказав, що тобі передає привіт пан оберштурмбанфюрер. Невже це ще нічого тобі не говорить?

Герман затремтів, наче через нього пропустили електричний струм. У його налитих кров'ю очах відбився жах.

— Ну, сподіваюсь, тепер ти розумієш, яка в нас буде розмова? — вишкірив зуби Некулай.