Марія Стюарт - Стефан Цвейг

class="book">Усе, що робить Марія Стюарт у тижні після вбивства, годі пояснити незатьмареним розумом, бо то був лише результат запаморочення внаслідок безмірного страху. Адже навіть серед свого шаленства вона мала б сказати собі, що назавжди занапастила і знищила свою честь, що її шлюб через кілька тижнів після вбивства, і то якраз з убивцею її чоловіка, вся Шотландія, вся Європа неминуче вважатимуть за нечувану провокацію перед лицем права і звичаїв. Через рік, через два роки прихованого, непомітного життя світ, можливо, забув би про той зв’язок, а з допомогою розумної дипломатичної підготовки можна було б знайти різноманітні причини, чому королева його, саме Босвелла обрала як чоловіка. Тільки одне може і повинно штовхнути Марію Стюарт до загибе­лі: коли вона, не дотримавши періоду жалоби, з таким провокаційним поспіхом одягає вбивці на голову корону вбитого. Але саме цього, найтяжчого безумства прагне тепер Ма­рія Стюарт із поквапністю, що всім упадає у вічі.

Є тільки одне пояснення такої незбагненної поведінки загалом розумної і більш-менш розважливої жінки: Марія Стюарт перебуває під примусом. Вона вочевидь не може чекати, бо щось не дає їй чекати, бо чекання і зволікання неминуче призведуть до розкриття таємниці, про яку поки що ніхто не знає. Годі знайти якесь інше пояснення її несамовитої гонитви до шлюбу з Босвеллом, — і події підтвердять це припущення, — крім того, що ця нещасна жінка тоді вже знала, що завагітніла. Але вона відчуває в своєму лоні аж ніяк не postumus, аж ніяк не сина короля Генріха Дарнлі, що народиться після його смерті, а плід забороненої, злочинної пристрасті. Але королева Шотландії не може привести на світ позашлюбну дитину, і щонайменше — за обставин коли підозру про її провину або співучасть вогненною фарбою написа­но на всіх стінах. Адже тоді неспростовно виявиться, як тішилась вона в періоді жалоби зі своїм коханим, і навіть найгірший рахівник по місяцях порахував би, що Марія Стюарт — ганебне і те, і те! — ще до вбивства Дарнлі або одразу після нього вже мала стосунки з Босвеллом. Тільки швидка легітимація через шлюб може врятувати честь дитини і наполовину її власну. Адже на той час, коли народиться дитина, вона вже буде дружиною Босвелла, тож передчасне наро­дження дитини ще можна було б якось виправдати, і все-таки був би на місці чоловік, який дав би дитині ім’я і захищав би її право. Тому кожен мі­сяць, кожен тиждень, на який відкладали шлюб із Босвеллом, був утраченим без вороття часом. Можливо, Марії Стюарт видавалося, — страхітливий вибір, — що жахіття шлюбу з убивцею її чоловіка — не таке ганебне, ніж признання у своєму переступі, коли народиться дитина-безбатченко. Тільки коли припустити як вірогідний цей стихійний примус природи, можна зрозуміти неприродність поведінки Марії Стюарт у ті тижні; всі інші інтерпретації штучні й затемнюють душевну картину. Тільки тоді, коли зрозуміти цей страх, — страх, який відчували мільйони жінок, скільки існує людство, і який спонукав до безумних і злочинних дій навіть найчистіших і найсміливіших з-поміж них, — тільки тоді, коли зрозуміти болісний страх перед розкриттям стосунків Марії Стюарт із Босвеллом унаслідок небажаної вагітності, можна збагнути поспіх її збуреної душі. Це, і тільки це надає певного сенсу безумству її надмірної по­квапності й водночас дає змогу кинути трагічний погляд на всю глибину її внутрішньої скрути.

Страхітлива, приголомшлива ситуація, жоден диявол не зміг би вигадати ще жорстокішої. З одного боку, час підганяє, — адже королева знає, що вагітна, — до крайнього по­спіху, а водночас цей поспіх робить її співучасницею. Як королева Шотландії, як удова, як пристойна і чесна жінка, яку спостерігає місто, країна і весь європейський світ, Марія Стюарт не може піднести до статусу шлюбного чоловіка таку сумнозвісну й підозрілу постать, як Босвелл. А як безпорадна жінка вона в своєму безвихідному становищі не має, крім нього, іншого рятівника. Вона не може вийти за нього заміж і повинна вийти за нього заміж. Щоб світ не мав змоги здогадатися про цей внутрішній примус до шлюбу, слід вигадати який-небудь інший зовнішній, що бодай трохи пояснюватиме її безумний поспіх. Треба вигадати якийсь привід, що надасть сенс правовому й моральному безумству і примусить Марію Стюарт до цього шлюбу.

Але хто може примусити королеву взяти шлюб із чоловіком нижчого стану? Кодекс честі того часу знав тільки одну можливість: якщо хто-небудь силою позбавить жінку честі, тоді порушник зобов’язаний відновити честь цієї жінки через шлюб. Тільки тоді, якби Марія Стюарт була б як жінка спершу зґвалтована, вона б мала дрібку виправдання свого шлюбу з Босвеллом. Бо тільки так перед народом була б створена ілюзія, ніби вона не виходить заміж із власної волі, а під­дається примусу неминучості.

Лише останній безвихідний розпач міг спонукати вигадати такий фантастичний план. Лише безумство могло породити таке безумство. Навіть сама Марія Стюарт, загалом смілива й рішуча у вирішальні миті, відсахується, коли Босвелл пропонує їй цей трагічний фарс. «Я б хотіла померти, бо бачу, що все виходить погано», — пише змучена жінка. Але, хоч би що думали моралісти про Босвелла, він завжди лишається тим самим у своїй розкішній зухвалості відчайдуха. Його не лякає, що він перед усією Європою має грати роль безсоромного негідника, ґвалтівника королеви, вуличного розбійника, який цинічно переступає право і звичаї. Нехай перед ним стоїть навіть відчинена брама пекла, він не той чоловік, що зупиняється на півдорозі, коли йдеться про корону. Немає жодної небезпеки, перед якою він відсахнувся б, і тут нам треба згадати про Моцартового Дон-Жуана, про його зухвалий та відважний жест, яким він викликає кам’яного Командора на смертельну учту. Коло Босвелла тремтить його Лепорелло, його шваґер Гантлі, він щойно за кілька прибуткових маєтків дав згоду на розлучення своєї сестри з Босвеллом. Гантлі, що не такий сміливий, лякає та безумна комедія, він біжить до королеви і намагається відмовити її. Але Босвеллу байдуже, чи ще хтось один стоїть проти нього, бо ж він уже зухвало кинув виклик усьому світу, не лякає його й те, що план нападу, можливо, вже зрадили, — шпигун Єлизавети повідомив про нього в Лондон ще за день до виконання, — він анітрохи не переймається, чи те викрадення вважатимуть за справжнє чи вдаване, якщо це лише наблизить його до мети: стати королем. Босвелл робить те, чого хоче, — нехай навіть проти смерті та чорта, — і має при цьому ще силу поривати за собою незгідних.