Уран - Микола Якович Зарудний

— Пора, товариство,— подивився Мостовий на годинник.— Запрошую вас на шосту в райком, а сам ще заїду у Сосонку. До зустрічі.

— Хочу, Платоне, заїхати до Ничипора Івановича,— сказав уже в машині Мостовий.— Треба його заспокоїти.

— Нема Ничипора Івановича.

— А де?

— Вчора поїхали. Він, Кожухар і Савка Чемерис. На «Запорожці».

— Куди поїхали?

— Далеко...

* * *

З тяжкою образою на серці повертався з клубу Ничипір Сніп. Хоч як уже його Савка Чемерис умовляв, хоч як заспокоював, Ничипір сумно хитав головою й повторював:

— Нікому вже я не потрібний, нікому... Ні землі, ні людям.

— Ой Ничипоре, не так,— забігав наперед і заглядав у вічі Снопові Савка.— Не може без нас земля і... вони не зможуть...

Коли стемніло, прийшли до Снопа й Кожухар з Никодимом Динькою на пораду.

— Треба тобі, Ничипоре,— розмахував своїми довгими руками Кожухар,— їхати в обком до Шаблія.

— Правильно! — сказав Савка.— Я теж поїду. Лічно.

— А можна й вище,— додав Никодим.

— Спочатку до Шаблія, а потім вище... Бо якщо зразу до вищого, нижчий може образитися,— міркував Савка.— Шаблій сам з роду хліборобського й повинен зрозуміти нас.

— А звідки ж він сам? — запитав Динька.

— Та з Подільської області,— відповів Михей.— Коли його в депутати обирали, то я читав на плакаті в Підігрітого.

— Та й Ничипір з ним у дружбі,— роздумував Чемерис.— Поїдемо, Ничипоре, до Шаблія. Не може такого буть, щоб один чоловік, хоч і обласний представник, та більше важив, ніж громада.

— Та якби ж хоч розумний,— підтримує Кожухар.— Ти ж бачиш, як тяжко людям з цією землею розлучатися, то подумай та пожурися разом з ними, вислухай кожного, слова його до серця прийми, а тоді вже й вирішимо, не чужим же ту землю віддаємо... А він на крик: «переселю» та «демагогія!».

— А що це воно таке, «демагогія»? — запитав Савка.

— Це,— зморщив лоб Кожухар,— коли ти, к приміру, язиком патякаєш, а воно ні до чого, аби даром пара з рота не йшла.

— Пойняв,— сказав Савка.— Цікаво, куди ж це він може мене або Ничипора переселити з мого села?

— Куди захоче.— Динька завжди побоювався різних представників і взагалі офіційних осіб після тієї давньої історії з наркомівськими шапками, які він попривозив з наради в Москві.— Пришле Валинов до тебе оргнабор, випишуть тобі бамагу, паспорта, дадуть грошей і... бувай здоровий.

— Демагогія! Хоч твій син і секретар сільради, а ти, Никодиме, ніяких законів не знаєш! — розсердився Савка.— «Куди захоче переселить»! «Демагогія»! Правду казав Михей — аби даром пара з рота не йшла.

— Поїдемо, Савко, до Шаблія,— надумав Сніп,— тільки про це нікому, бо діло серйозне й крику нам не треба.

— А мене візьмете? — тихо запитав Кожухар.

— Побачимо! — відказав Сніп.

— Михея треба взяти,— звернувся до Ничипора Савка.— Може, про політику розмова у Шаблія зайде, то Кожухар усе йому розкаже...

— Про політику Шаблій не менше, аніж я, знає,— скромно зауважив Михей.

— Я подумаю,— так і не пообіцяв твердо Сніп.

— А коли ж ви поїдете? — поцікавився Динька.

— Взавтра! — вихопився Савка.

— Ні,— заперечив Сніп.— Закінчимо сіяти в третій бригаді, вивеземо буряки на завод, а тоді й поїдемо.

— А чого це нам чекати? — сказав Кожухар, ніби й він уже їхав.

— Для порядку. Запитає Павло Артемович: а як ви хазяйнуєте? То ми скажемо йому: всі роботи закінчили, так, мовляв, і так... ми хазяї...

— Мудра в тебе голова, Ничипоре.

Ще пережив кілька прикрих днів Ничипір Сніп, коли приїхав у Сосонку перевіряти заяву Валинова представник парткомісії. Розповів йому Сніп про збори й про свою сутичку з Валиновим. Але пояснення писати відмовився.

— Вибачайте, але виходить, мовби я мушу виправдовуватися й писати на Валинова... А я ні на кого не писав і не буду... У вічі все скажу, а писати не буду. Зобидив мене Валинов, усіх зобидив, але, гадаю, то від того, що хоче легко по життю ходити. Навіщо оце він написав? Не те його болить, що нас, і не про «Факел» він думав. А про те, щоб перед начальством виправдатися, щоб усі побачили, який він гарний та відданий. Усіх дьогтем облив, а сам чистенький. Політику він підшиває Мостовому й Гайворону, хуторянами нас обзиває... Не буду я, товаришу інструктор, доводити Валинову, що я, й Гайворон, і Мостовий — справжні комуністи... Якщо він не захотів зрозуміти нашої душі, то хай би хоч на рани подивився... У мене їх стільки, що може вистачити на цілий взвод...

Почувши від матері, що батько збирається їхати в обком, Юхим спробував одговорити його:

— Тату, ви ж знаєте, що таке діалектика, не можемо ми зупинити з вами руху,— пробував обгрунтувати закономірність появи «Факела» Юхим.

— Я за розумну діалектику. Тобі все одно, бачу. Пересядеш завтра на бульдозер і почнеш рити Видубецькі гори...

— Ви, тату, за таку діалектику, щоб вас не чіпала, так?

— Ти ще мало каші з'їв, щоб мене вчити.

— Пам'ятаєте, ви розказували мені, що вам говорив ваш батько, коли ви перший у селі на «фордзона» сіли? — наступав Юхим.— З дрюком бігав за вами дід, щоб землю гасом не паскудили. Бігав?

— Ти це до чого?

— Та про діалектику ж, тату...

— Дуже вчені всі поставали,— буркнув Сніп і вийшов з хати.

За селом Ничипора наздогнали кіньми Савка Чемерис і Кожухар.

— Ось послухай, Ничипоре, що