Уран - Микола Якович Зарудний

— Ничипоре! Вкрали! Так і казала Галя, що вкрадуть! — підбіг Михей до Снопа.

— Та не кричи, Михею,— спокійно сказав Ничипір,— он стоїть за ґанком твій «Запорожець».

— Та я його тут залишив, їй-богу,— божився Кожухар.— Як він там опинився?!

«Запорожець» стояв у суточках за ґанком.

— Його хлопці перенесли,— сказав Сніп.— Ти ж поставив машину біля воріт, а їм виїжджати треба було, то вони втрьох взяли твого «Запорожця» та й перенесли, я бачив...

— Тьху!

За Рясним Михей з'їхав з траси й повернув на польову дорогу.

— Ти куди, Михею?! — здивувався Савка.— Дороги не бачиш?

— Треба,— тихо промовив Кожухар.— Тут у сорок четвертому моя рота в атаку ходила... До хлопців своїх заїду... Привітаюся.

— Це ж тебе тут поранило, Михею? — запитав Сніп.

— І мене... З того світу вернувся... Отут німці оборону тримали,— показував Михей,— а ми звідти наступали... Нас вів в атаку комісар Серьожа Чупрун.

Край села височіла постать воїна. Він стояв у плащ-палатці, без шапки, з автоматом у руці, схиливши голову над могилою своїх побратимів. Поскидали кашкети, підійшли й завмерли в скорботі.

— І ти тут лежиш, Михею,— тихо сказав Сніп.

— Ні... Друзі мої лежать бойові,— котилася сльоза по Михеєвому обличчі.

— Прочитай,— показав Ничипір на довгий ряд прізвищ, викарбуваних на камені.

— Сергій Чупрун,— ледь ворушив губами Кожухар,— Іван Терпугов, К. Платов, Захар Горденко, Олексій Вітвицький... Михей... Кожухар... Михей Кожухар... Вічна слава героям... Михей Кожухар... Я... лежу з вами, хлопці...

Савка дивився то на напис, то на Михея.

— Ти, Михею...

— Я... Мене контузило тоді... медальйона загубив... Санітари винесли з поля бою... А міг би з ними лежати...

Кожухар став навколішки, поцілував холодну мармурову плиту й повільно пішов до машини...

У Яснограді Савка закомандував заїхати на базар.

— Яблук тут, кажуть, як гною. Завались. Дуже я люблю, коли фрукту продають.

— Заїдемо,— погодився Ничипір.

Біля вокзалу повернули у вуличку й стали поблизу дерев'яної арки.

Базар пахнув яблуками, грушами «глеками», свіжою домашньою ковбасою, хлібом, пряженими зернятами й молоком.

Базар сміявся жовтими гарбузами, айстрами, білозубими посмішками молодиць, оцинкованими відрами, вітринами, квітчастими хустками й синім небом.

Поштовхалися поміж рундуками, прицінилися до різного товару.

— Ось яблучка беріть, уважаємі! — припрошувала Савку з товаришами повновида красива жінка в яскравій кофті й шовковій косинці. «Уважаємі» перезирнулися.

— Скільки ж за десяток?

— А ми на вагу продаємо. Карбованець за кілограм,— усміхнулася жінка.

— Дорогувато правите,— похитав головою Савка.

— Але ж яблучка які! З'їсте — оближетесь. Беріть, уважаємі.

— За карбованця я й так оближуся,— вирішив Савка.— Красна ціна їм тридцять копійок, мадам.

— За тридцять копійок я з вами й говорити не буду,— скривилася мадам. А потім, видно, передумала й збавила ціну.— Давайте за вісімдесят, бо вже додому треба йти.

— Важте,— сказав Михей і подав гроші.

— Копійка буде за мною,— сказала мадам.— Нема.

— Хай буде за вами.

Проїхали міст, вулицю Леніна й вибралися на Літинське шосе. Савка як побачив ларьок з пивом, так і заходився:

— Зупинись, Михею, бо я пива хочу.

— Іди вже,— з'їхав Кожухар на узбіччя.

Поки Савка смакував пиво, Михей вийшов з машини, обмацав колеса, чи не гріються, долив масла.

— Михею Федоровичу! Здрастуйте! І ви тут, Ничипоре Івановичу! Яка зустріч!

Оглянувся Михей: стоїть Наталка з чорночубим хлопцем — усміхається.

— Здрастуй, Наталко. Ничипоре, впізнав?

— Гора з горою не сходиться, а...— підійшов Чемерис.

— А ми ось тут живемо,— показала Наталка.— Ходімо! Я така рада!

— Зайдемо на хвилину, а чого ж, давні знайомі.— Михей був радий, що побачив Наталку живу-здорову.

У двір не заїжджали. 

— Перед нами, Наталочко, ще далека дорога,— сказав Ничипір.

Зайшли у двір, по-хазяйському оглянули будинок і сад.

— Познайомтеся, будьте ласкаві, це мій... друг,— з деяким запізненням відрекомендувала Давида.— А куди ж це ви їдете?

— Та в гості,— не захотів вдаватися в подробиці Михей.

— Може, пообідаєте? Скоро мама прийде, залишіться,— припрошувала Наталка.

— Ні, поспішаємо... А коли ж ти додому приїдеш? — цікавиться Савка.

— Не знаю...

— Наталка ще не зовсім здорова,— сказав Давид.

— Вона, конешно... але й чоловікові без жінки стільки років бурлакувати теж не випадає...

— А як він? — запитала Наталка, наче про когось стороннього.

— Звісно як — в роботі,— відповів Ничипір.

Розмова не клеїлася, Наталка відчувала, що, починаючи говорити, не знає, чим скінчить фразу. Пригадала, як вони встановлювали телевізор в її хаті. Тоді ці люди були їй зрозумілі й близькі. Невже час утворив між ними й нею таку прірву? Нема жодного місточка.

— Поїдемо,— порушив мовчання Сніп. — Передавай привіт своїм батькам. З татом твоїм ми знайомі.

— І ви передавайте там, у Сосонці...

Рипнула хвіртка, і на подвір'я ввійшла Ольга Аркадіївна. Очі в неї округлилися й обличчя стало червоним, як і її кофта.

— Мамо, це мої знайомі із Сосонки. Я просила їх залишитися на обід, але вони поспішають.

— Дуже шкода! Я так... а ви... а може,— виривалися якісь слова, Ольга Аркадіївна метушилася по подвір'ю, не знаючи, куди їй подітися. Якщо скажуть, що вона продавала їм яблука на базарі, то Ольга Аркадіївна впаде отут біля ринви й помре.

Савка з найкращими намірами хотів був поцікавитися, чи всі