Уран - Микола Якович Зарудний

— Ось вона! Беріть її, хлопці! — скомандувала Клава, побачивши на східцях вагона другу Степку.

Хлопці отетеріли й не могли кроку ступити, а Степці здалося, що це сон.

— Нате вам її, — Клава підхопила Фросинку й, наче ляльку, поставила перед Степкою.

— Ура! — по команді Славка крикнули хлопці й засипали Фросинку квітами.

Степка й Фросинка, збентежені зустріччю, стояли одна проти одної й не знали, що їм робити. А потім враз, одночасно ступили крок і обнялися. Так і стояли обнявшись і плакали довго-довго...

— Дєвочки, ви що, на траурі?! — роз'єднала їх Клава.— Ви — найщасливіші люди на всьому узбережжі Чорного моря! Ні, хлопці, це неможливо! Їм не можна вдвох разом ходити по місту. Одна красуня Степка для Приморського — це добре... Але Степка й Фросинка — навіть для нашого найкращого міста — дуже багато.

— Я знаю, що тепер буду робити! — вигукнув Олексій.— Я зніматиму фільми про двох дівчат-близнюків.

— Ша! — повернула Олексія на землю Клава.— Народ не цікавиться твоїми творчими планами.

— Фросинко,— шептала Степка,— яка я щаслива...

— І я, Степко... Степко...

— Яка ти в мене... Фросинко... Ти, наче... росинка... Я тебе зватиму Росинкою. Хлопці, знайомтесь, це моя сестра — Росинка!

— Теж добре, — сказала Клава, цілуючи обох сестер.

— Машина подана! — сказав Олексій.

Степка й Росинка сиділи в машині обнявшись, наче боялися, що їх розлучать.

— Я була в твого батька... Яблук тобі привезла... І ще привітів багато.

— Од кого, Росинко?

— Од Галі, Олександра Івановича й... від шофера Микити.

— Більше ти нікого не зустрічала?

— І від нього... Він мене проводжав,— сказала Росинка.

— Проводжав?

— І ми були з ним біля вітряка... І я, Степко, бачила, вашу любов...

— Чию?

— Твою й Платонову...

— Де ж ти бачила її, Росинко?

— На крилах...

Після тієї прикрої зустрічі в готелі Бунчук не бачився з Валиновим. Якось, правда, подзвонив йому, все ще сподіваючись, що той скаже, щоб приїжджав приймати завод, але Іван Іванович і словом більше не обмовився про Бунчукове директорство.

«Нема правди на світі! — виливав свій біль у щоденнику Петро Йосипович.— Валинов не виконав своєї обіцянки в питанні мого трудовлаштування директором заводу. Згідно із зведеннями, опублікованими в газеті, Косопільський завод увійшов у графік. Окозамилювання! Гавриленко, мабуть, добре підмогоричив В. А де ж принциповість? Цього питання так залишити не можна. Взагалі т. Валинов — безвідповідальна особа. Провалив збори в Сосонці. Це я розцінюю як політичний ляпсус і змушений буду сигналізувати в обком. Мостовий самоусунувся від керівництва районом з допомогою так званого інфаркту. Знаємо ці штучки.

Дістав білої фарби для покриття дверей, вікон і т. д. Людмила в питаннях зближення стоїть на одному місці. Виграв учора в т. Кутня дев'ять партій у шашки».

Василь Васильович Кутень теж втратив спокій і сон. Кожного ранку чекав, що його викличуть у райвиконком і запропонують піти з посади директора маслозаводу. А на що міг сподіватися він, коли заступник голови облвиконкому назвав його падлюкою й вигнав з номера? Кутень змарнів за ці дні, сидів, не виходячи зі свого кабінетика, і кожний телефонний дзвінок кидав його в страх. Так далі жити було нестерпно. Навіщо він послухав Бунчука й прийшов до Валинова із своїм записничком? А якщо Валинов розповість про все Мостовому? Тоді тікай з району.

Про ці свої сумні роздуми не казав Кутень ні дружині, ні Бунчуку, отак мучився, поки не визріла в голові ідея: треба піти до Мостового й розповісти йому...

Точно в обідню перерву, щоб не думали, що Кутень б'є байдики, Василь Васильович зайшов на подвір'я Мостового. Постукав. Двері відчинив йому Олександр Іванович у спортивному синьому костюмі.

— Заходьте, Василю Васильовичу.

— Пробачте,— тупцював Кутень біля порога,— оце йшов та й думаю: зайду провідаю... Як ваше здоров'ячко, Олександре Івановичу?

— Добре. Бачите, вже на ногах. Сідайте. Що у вас новенького?

— Даємо, як той казав, молочну продукцію народу... План перевиконуємо, якщо хочете, Олександре Івановичу, можу зведення показати.— Кутень дістав з кишені пачку паперів.

— Спасибі, мені приносять...

— Новин особливих нема, Олександре Івановичу... Про Сосонку люди говорять, а так все тихо...

— У Сосонці, Василю Васильовичу, нічого страшного не сталося,— сказав Мостовий.

— Це як хто на те дивиться, Олександре Івановичу,— зітхнув Кутень.

— Ну, а ви як розцінюєте збори?

— Ех, Олександре Івановичу, болить за вас у мене душа,— ухилився од відповіді Кутень.

— Чого ж це вона у вас розболілася? — посміхнувся Мостовий.

— Скажу вам по секрету... як комуніст... Не подобається мені позиція товариша Валинова,— нагнувся до Мостового й шептав.— Збирає на вас компре... компрометуючі матеріали...

— Та що ви кажете, Василю Васильовичу,— відмахнувся Мостовий.

— Хоче, з усього видно, підшити вам справу, а сам сухим вийти з води...

— Яку справу?

— Сосонську... Ніби ви з Гайвороном людей підбиваєте проти «Факела»,— Кутень покосився на двері.— Мене викликав до себе... Випитував, хто ви, звідки, чи були родичі на окупованій території...

— Не може бути? — Мостовий сприйняв це як нерозумний жарт.

— Які пісні любите, питав, коли одружилися,— нанизував Кутень.

— Даруйте, Василю Васильовичу, але все, що ви оце розповіли, мене абсолютно не цікавить.

— Я йому сказав,— вів далі, наче й не чув слів Мостового Кутень,— я йому сказав... ви... ви — безчесна людина, товаришу Валинов, і я змушений піти від вас. І вийшов, Олександре Івановичу... Тепер він знайде причини й звільнить мене з роботи,— підійшов нарешті Кутень до мети своїх