Уран - Микола Якович Зарудний

Лісник ішов не просікою, а навкіс. Зупинявся біля найбільшого дерева, і його сокира зі злістю вгризалася в стовбур. Потім він ішов далі, зупинявся, й знову хижо блищала сокира.

— Гей! — крикнув Мостовий.— Що це ви робите?

Лісник опустив сокиру й пішов назустріч.

— Це ви, Гордію Антоновичу? — впізнав Мостовий старшого лісничого Максимчука.

— Я.

— А чого це ви розмахалися сокирою? — Мостовий підійшов до височенної сосни, на якій уже глибочіла рана.— Живицю будете збирати?

— Живицю... Уже вона своє віджила, Олександре Івановичу,— нижня губа Максимчукова затремтіла, він кинув сокиру, сів на пеньок і зітхнув.

— Що з вами, Гордію Антоновичу?

— Рубаю,— скривився Максимчук,— щоб мене рубала нечиста сила, товаришу секретар... Краще б я був не дожив до цього дня.

— В чому ж справа, Гордію Антоновичу?

— Місце для «Факела», щоб він згорів, звільняю. Приїхали тиждень тому представники од Турчина, намалювали мені на карті й кажуть: вирубаємо оцю площу... Ліс такий, як щіточка, а вони рубати... Я в управління до Турчина. Показують мені постанову й наказ міністра...

— Треба, Гордію Антоновичу. А навіщо ж ви оці позначки робите?

— Це я в Турчина виторгував. Вони собі на карті провели рівненько під лінійку, і все. Вирубають. То я звірив їхній план з Турчиновою картою та й мічу — шістдесят гектарів лісу врятував... А ви до них їдете?

— До кого? — запитав Мостовий.

— Там, на галявині, біля поля, Турчин, наш міністр і Гайворон. Кашу варять. Ходімо, я проведу.

— Привіт чесній компанії! — привітався Мостовий, підходячи до багаття.

— Оце зустріч! — підійшов міністр.— А мені сказали, що ти ще вдома.

— Хіба він влежить? — Турчин помішував кашу в казані.

— Що ж це ви, люди добрі, Гордія Антоновича зобиджаєте? Самі біля каші, а його з сокирою до лісу послали.

— Вже наскаржився? — посміхнувся міністр.

— Наскаржився, Миколо Борисовичу,— сказав Максимчук.— Попробували б самі оці дерева рубати.

— Нащо самому, коли можна когось послати? — пожартував Маркіянов.— Я ж вас учив, що коли начальство приїжджає, то... тікай, бо дасть роботу, а коли обідає, то підходь ближче й вибирай найбільшу ложку.

— Од вас утечеш,— махнув рукою Максимчук.

— Викликав мене Максимчук, Олександре Івановичу, — вже серйозно сказав Маркіянов.

— Це ми вдвох з Арсеном Климовичем, — додав Максимчук.

— І до нашого лісу добрався вже Турчин зі своїм «Факелом», — Маркіянов розгорнув карту, показав.— Сто гектарів хоче... Та ще стільки до міста треба відрізати. Не відмовиш. Але я приїхав, Олександре Івановичу, не скаржитись. Ми вирішили посадити ліс навколо Русавського моря, як і домовилися колись.

— Це чудово! — сказав Мостовий.— Ми вам будемо дуже вдячні.

— І подяку ми вже поділимо порівну з Турчиним.— Міністр дістав жаринку й припалив сигарету.— Уже цієї осені посадимо перші захисні смуги на півдні «Факела». Хотіли б порадитися з тобою, Олександре Івановичу, щодо площ, скільки відведете. З Гайвороном ми вже домовилися.

— Приїжджай сьогодні, Миколо Борисовичу, ввечері, ми саме збираємося обговорити деякі деталі зі штабом Арсена Климовича.

— Гаразд,— погодився Маркіянов, а потім звернувся до Максимчука: — Гордію Антоновичу, може, ми знайдемо десь у нашому лісі липового чаю?

— Може, й знайдемо,— відповів Максимчук і приніс кошик, що стояв за кущем.

Арсен Климович з Маркіяном готували закуску, час від часу куштували кашу й хвалили.

— Сашко, на хвилинку,— відкликав Платон Мостового.— Ти вже зустрічався з представником ЦК?

— Ні. А хто приїхав?

— Товариш з парткомісії. Це він, знаючи, що ти хворий, не хотів тебе тривожити.

— А в якій справі приїхав? —запитав Мостовий.

— Валинов написав заяву до ЦК.

— Ясно. Що ж у ній?

— Нездорові тенденції... райком на поводку у відсталих елементів, що збори були зірвані за твоєю вказівкою.

— Яка багата фантазія! — голосно розсміявся Мостовий.— Невже людина може бути така примітивна?

— Є там і про нашу відсталу селянську психологію. Ничипора Снопа звинувачують у тому, що демонстративно залишив збори й загітував інших... П'ять сторінок.

— Дивуюсь, на що тільки можна піти, щоб захистити честь свого мундирчика...

— Я, Сашко, шкодую, що зустрів тебе після хвороби такою новиною, але все одно доведеться прочитати.

— Витримаємо, Платоне, не журись,— обняв за плечі Гайворона.— А що вдієш? Є ще й кар'єристи, й дурні, й звичайні наклепники... Як вони нам заважають!

— Просимо до столу! — гукав Турчин.

На килимку лежав свіжий хліб і закуска. У казані парувала каша.

— Бери, Сашко,— подав міністр Мостовому дерев'яну ложку.

— Ні, Миколо Борисовичу, ти перший.

— Мене мати вчила, щоб я ніколи не хапався першим їсти, особливо, коли подають вареники.— Насипав у миски кашу міністр.— Мати казала: хай, сину, спершу люди беруть, а ти вже діставай зісподу... замурзані. Вельми достойна наука... Коли ви думаєте провести збори в Сосонці?

— Все залежить від Арсена Климовича. Ми хочемо підготувати два макети Сосонки,— пояснив Мостовий.— Один — усе так, як є тепер, а другий — уже з готовим «Факелом». Щоб люди змогли все побачити, так би мовити, предметно.

— І ще я хочу попросити наших будівельників, щоб до зборів спорудили у Сосонці будинок, типовий, ми такі будуватимемо для тих, чиї хати доведеться знести,— сказав Турчин.

— Ми просили б, щоб і ти, Миколо Борисовичу, приїхав на збори у Сосонку. Запрошуй, Платоне,— Мостовий підморгнув Гайворону.

— Будь ласка, але я не знаю, чим буду вам корисний.—