Уран - Микола Якович Зарудний
— Дня не проживе без якоїсь вигадки цей Кожухар,— сказав Сніп.— Розказуй.
— Михей каже, щоб ми поїхали зразу не до Шаблія в обком, а до його батька,— випалив Савка.
— Чого? — здивувався Ничипір.
— Для підходу й маневру,— пояснив Кожухар.— Батько Шаблія був голова комнезаму й першого колгоспу, з Котовським громадянську пройшов і ціну землі знає. То ми йому все розкажемо й попросимо, щоб з нами до сина поїхав, і тоді разом доведемо Шаблію, що треба нашу землю рятувати.
— Дуже мудро,— схвалив пропозицію Кожухаря Савка.— Коли батько скаже лічно, то син — зробить.
— Воно можна було б і поїхати,— після довгого мовчання промовив Сніп,— але де живе той старий Шаблій?
— Я вже усе вивідав.— Кожухар витяг з кишені аркуш паперу, складений учетверо.— Плаката передвиборного знайшов у Макара. Тут усе написано. Подільська область, село Біла Гора. Це десь за Деражнею. Знайдемо. На своїй машині вас повезу,— пообіцяв Михей.— І не хитне.
— А якщо він, боронь боже, той... преставився? — вголос подумав Сніп.— Люди не вічні...
— Живий-здоровий,— запевнив Кожухар.— Казав мені шофер Микита, що сам чув, як Шаблій недавно Мостовому розказував про батька-матір.
— Поїдемо,— вирішив Савка.— Проти такої сили Шаблій не встоїть.
— Виїжджаємо вдосвіта о четвертій нуль-нуль,— перейшов на військову термінологію Кожухар.— Беріть з собою харч та щось у пляшках, бо дорога далека.
— А машина ж твоя витримає? — запитав Сніп.
— Хоч в Америку! — запевнив Михей.
— А Гайворону скажемо?—поглянув на Снопа Савка.
— Не скажемо,— відповів за Ничипора Михей.— Гайворон може Снопа зв'язати по партійній лінії і не пустити, а без Ничипора у нас не та сила.
— Тихенько собі поїдемо, та й годі,— вирішив Сніп.
...Удосвіта «Запорожець» вибрався за село. Поруч себе Михей посадив Снопа, хоч Савка дуже хотів сидіти попереду.
— Ти, Савко, багато говориш і можеш мене довести до аварії, а Ничипір мовчки їхатиме. Сиди собі там і не рипайся,— розпорядився Кожухар.
Виїхали за Косопілля на широку асфальтовану дорогу, зустрічних машин було мало, і Михей спокійно вів «Запорожця».
— Якщо отак будемо їхати, то завтра на вечір будемо в старого Шаблія,— прикинув віддаль Михей.
— Не кажи «гоп», поки не перескочиш,— порадив Сніп.— Через дві області, вважай, переїхати треба.
Зійшло сонце, і на трасі з'явилося більше машин. Мчали «Волги», газики, важкі автопоїзди, навантажені трубами, дошками, залізом, цеглою, каменем, добривами, меблями, ящиками з горілкою, картоплею, буряками, цукром і тракторами «Бєларусь».
— Скільки цього багатства у нас! — захоплювався Савка, проводжаючи машини поглядом.— Дивіться, який шифер повезли! Оце б мені на хату...
— То, Савко, добро народне,— сказав Михей, обганяючи довгу валку машин.
— То я ж теж якийсь народ,— попихкував цигаркою Савка,— вділили б мені машину шиферу... на переселення... А то виходить, що народ багатий, а я шиферу купити не можу... філософія.
— Ти, Савко, багатство розумієш на свій манір,— обернувся до Чемериса Ничипір.— Ти думаєш, що багатство — це такий величезний гамазей або склад і там усе добро лежить: шифер, мануфактура, упряж ремінна, золото, цукор, чоботи хромові, трактори, кожухи, вино, сталь, оселедці?
— Хе-хе,— засміявся Савка,— а десь же воно все оце лежить, Ничипоре?
— Все, Савко, в движенії...
— Ти, Савко, одне слово, багатий, але не помічаєш цього,— пояснив Кожухар.— Пойняв?
— Воно, конешно, але той...
— Що «той»,— допитувався Михей.— Я тебе, Савко, беру в світовому масштабі... Ти ж газет не читаєш... Якби читав, то знав би, скільки на твою душу виробляється у нас сталі, електрики, нафти, черевиків, сукна... По сталі, наприклад, ти, Савко, найбагатший чоловік у світі... і по чавуну, і по школах, і по лікарнях...
— Ти диви... Я й не знав, що така душа моя багата.
— Бо темний. А воно, Савко, все політика... Он бачиш, труби повезли для газопроводу, що на Чехословаччину тягнуть, отам є серед цих труб і твій шматок. І мій, і Ничипорів.
— Мені такої труби не треба, аби тонша, то я погреба перекрив би,— зітхнув Савка.— Перегнили колоди.
— Ти б усе в свою хату тягнув. Ця труба тобі ні до чого, а народу — користь. Прокладуть газопровод, і газ піде за кордон, до наших сусідів. «Дружба» зветься,— пояснив Кожухар.
— А в нас ще й не пахне газом,— замислився Савка.— Я, конешно, за дружбу, але хай би раніше вдома всюди газ попроводили, а потім уже й за кордон повели.
— Не дійшов ти ще, Савко, до політики,— стишив Михей голос, бо Сніп задрімав.— Живеш ти, к приміру, на якійсь землі... Отак твоє село, а поблизу ще кілька...
— Ну живу, то й що?
— Не збивай з мислі. А навколо вас — ворожі племена... І є в тебе кузня, Савко, і в інших селах стоять. Знайшов ти, знову ж таки, к приміру, у себе на городі вугілля... Живеш, щось собі клепаєш, а знаєш, що вороженьки твої не сплять, а до походу готуються. Просять у тебе сусіди, щоб ти їм вугілля дав, аби й у їхніх кузнях горно горіло. А ти їм кажеш: не можу вам дати, бо моїй жінці треба варити борщ і в лежанці палити...
— Го що я, такий дурний! — образився Савка.— Я б по всіх кузнях лічно порозвозив, та хай би плуги та мечі кували, щоб у нас сила була спільна, а жінка й на кізяках борщ сприщила б.
— Ні, Савко, ти розумний чоловік. А зараз, чого ми оце зірвалися з дому, жінок полишали, бо... політика... Міг би Сніп зі своєю Зіркою на пенсії з почотом сидіти, і я, і ти при орденах... Бо ми, Савко, не про себе думаємо, не про свої клапті поля, а про колгосп
