Уран - Микола Якович Зарудний

— Звідки ти? — не міг одірвати очей од Фросинки.— Хто ти?

Платон згадав, як давно-давно, коли відвозив його Сава Чемерис на станцію від матері, він зустрів біля вітряка у полі Степку й теж питав:

— Хто ти?

Полікарп Чугай легенько підштовхнув Фросинку до Платона:

— Познайомся, Фросинко, це наш голова колгоспу Платон Андрійович Гайворон.

— Такий молодий і вже голова?! — щиро здивувалася Фросинка.

— Ой, не молодий уже, Фросинко,— Платон потис руку дівчині.

— Це, Платоне, дочка... моєї... колишньої... Марти, — розвіяв загадку Чугай.— Виходить, Степчина сестра.

— Не уявляю, як можуть бути такі схожі люди, Полікарпе Васильовичу.

— Природа, як той казав. Ну, щасливо тобі, Фросинко, привіт од мене Степці.— Чугай, повагавшись, поцілував Фросинку й поклав кошика в машину.

— Бувайте здорові, товаришу голова колгоспу,— простягнула маленьку руку Фросинка.

— Прощатися будемо пізніше,— відказав Платон.— Мені... дуже треба... поїхати до сестри.

— Галина казала, що, можливо, ви приїдете.

— Вона вгадала. Поїхали, Микито?

— А що у вас тут будується? — поцікавилася Фросинка, побачивши цілу валку екскаваторів, що повзли по новій дорозі понад Русавкою. — А он вітряк... Я ще ніколи не бачила живого... справжнього вітряка. Можна подивитися?

— Звичайно. Ми підемо пішки, Микито.

Вийшли на крутий берег Русавки.

— Ото, Фросинко, наші Видубецькі гори... старі, старі...

— Красиві... А навіщо на них поставили крани?

— Крани, то вже за ними... Там буде місто... Нове місто... А там, де гори й оті поля, буде великий рудник...

— Я люблю шахти... У нас в Луганську їх багато... А що будуть добувати? Вугілля?

— Ні. Це буде... секретний рудник. Не для нас з тобою, а взагалі... урановий.

— Я розумію... А цей вітряк старий?

— Йому вже років сто п'ятдесят.

— І він стоїть?

— Як бачиш...

— І могила біля нього... й напис,— посмутніла відразу Фросинка.— А крила зробили нові? Вони крутяться?

— Крутяться.

— Покрутіть.

— А ти сама. Ставай на отой горбочок, бо так не дістанеш, і покрути.

Фросинка стала на горбочок, витягнула руки, наче й сама зараз мала злетіти в небо, й потягнула за крило. Вітряк заскрипів, махнув крилами.

— Ой! — крикнула Фросинка.— Я щось побачила! Підсадіть мене, бо я не можу прочитати! Підсадіть!

Платон, не розуміючи, що там хотіла прочитати Фросинка, взяв її попід руки й легко підняв над собою.

— Прочитала! Прочитала! — радісно закричала Фросинка.

— Що ти там прочитала? — не опускаючи дівчину, запитав Платон.

— Степка плюс Платон — любов! — голосно сказала Фросинка.— Тепер я знаю, про кого вчора казав Олександр Іванович. Тепер я все знаю! — уже на землі повторила вона, не відводячи очей від Платона.— Хто це написав?

— Не знаю,— тихо промовив.

— А то правда, що написано? Скажіть, правда? Я нікому не розповім... Мені вчора Галина про вас усе розказувала... про Наталку й про... Ні, про Степку вона нічого не казала... То правда?

— Колись була правда, Фросинко...

— А зараз?

— Не знаю... Не знаю! — сказав різко.— Поїхали, Фросинко.

Цього ж вечора вони з Галиною проводжали Фросинку до Приморського. Платон постукав у віконце каси.

— Ох-хо-хо,— позіхнув знайомий касир.

— Є квитки до Приморського?

— Скажем, скажем, усьо скажем,— віконце зачинилось.

Платон постукав удруге.

— Скажем, скажем, усьо скажем,— дивився поверх окулярів касир.— Є. Скільки тобі?

— Один.

— Брав би вже два за одним махом, а то мені тільки морока компостера перебирати.

Уже сказані, здається, всі слова на прощання. Пиріжки в отій сумочці. Степку поцілуй — це Галина. Привіт од мене передай Степці — це Платон.

Ходили по перону в чеканні поїзда.

Біля газетного кіоска — кілька молодиць з яблуками, грушами, смаженими курчатами.

— Я, Хвеню, по поїздах ціни тримаю,— чує Платон.— Якщо ленінградський, то я вдвічі дорожче правлю, бо народ їде все сєверний, до фрукти жадібний... А як там київський чи зі Львова, то хоч не виходь на перон... О, дивись... Платон Гайворон, сосонський голова, знову ту, що торік, проводжає... колишню невістку Кутневу. Подивися, що з неї зробилося, наче підрізав хто, аж поменшала... Це з горя в землю її втягує... Хай уже їде з богом... у кіні знімається... То я тобі ото й кажу: просила начальника станції: свисни, кажу, трохи пізніше, як ленінградський прийде... Не хоче. Каже, мені до пенсії треба дотягнути, щоб тебе потягнуло та й відпустило...

Прийшов поїзд. Знову третій вагон, в якому їхала Степка...

Фросинка обнялася з Галиною, якось по-хлоп'ячому потиснула руку Платонові, а потім махнула рукою й поцілувала.

Поїзд рушив.

— Платоне! — крикнула Фросинка.— То правда, що на крилах?

— Правда,— сказав Платон, але Фросинка вже не чула.

— Яка там правда на крилах? — запитала Галинка.

— Всяка правда, якщо вона справді правда,— на крилах, сестро,— загадково усміхнувся Платон.

* * *

Степка не могла від хвилювання встояти на місці, вона ходила по перону, весь час поглядала на годинник і перечитувала телеграму. За нею ходили й теж переживали Славко, Ігор, Олексій і, звичайно, Клава.

— Як же я її впізнаю? — турбувалася Степка. — Ми неодмінно розминемося, і вона блукатиме цілий день по місту.

— Ша, що за нерви? Степко, я її впізнаю сама. Я тільки подивлюсь і скажу: вона.

Нарешті показався поїзд, і вони всі побігли за третім вагоном, гублячи на ходу квіти.