Уран - Микола Якович Зарудний

— Ну, хай вам щастить.

Вони вийшли з двору, і Ольга Аркадіївна полегшено зітхнула. Потім побігла в погрібник, набрала в кошик яблук і винесла на вулицю, але машини вже не було...

— Наталочко, нам треба поїхати в Сосонку,— сказав Давид.

— Я... я не зможу йому подивитися в очі...

— Ми повинні бути чесними перед ним.

— Чесними,— криво посміхнулася Наталка.

* * *

Артем Корнійович Шаблій не знав, де й посадовити своїх гостей. Дуже пишався, що у такій справі приїхали за порадою до нього. Годин зо дві сосончани розповідали йому про свій колгосп і про збори, аж похрипли, бо Артем Корнійович недочував. Не від старості, хоч було йому вже за вісімдесят, а від контузії, яку переніс ще в першу імперіалістичну.

І якби хто стояв під хатою старого Шаблія, то міг би подумати, що там повнісінько людей.

— Шахти нам давай! — кричав Сніп.

— Га? — прикладав руку до вуха Артем Корнійович.

— Кажу, давай нам шахти, а не відкритий спосіб!

— То просимо, щоб ви нас перед сином підтримали! Щоб підтримали! — надривався Савка.

— Я йому... О, я йому! — погрожував Артем.— Хай собі той уран в іншому місці шукає, як йому треба... Нічого, я з ним побалакаю... я йому розтолкую... То, кажете, по тридцять центнерів пшениці збирали?

— По трид-цять! — скандував Кожухар.— Росла, як мо-ре!

— Я йому... О, я йому,— заходився від кашлю Шаблій.— Що він, не може собі того урану десь інакше накопати?! Попроси шахтарів, то вони тобі накопають хоч ешелон. Ну, я ж йому...

Частував Шаблій своїх гостей щедро. Все, що було в хаті, сухенька моторна його дружина Вустя понаставляла на столі. Артем Корнійович дістав з мисника величезну гранчасту пляшку з кольоровою етикеткою.

Савка силкувався прочитати, але не зумів.

— Зветься «виска»,— пояснила Вустя.— Павлуша привіз старому, то вже з рік стоїть — ніхто пити не хоче.

— Самогон закордонний, — постукав нігтем по пляшці Артем Корнійович. — Але наш кращий. Є у нас тут одна вдовичка, то дуже уверенно жене — вогонь.

Вустя дуже просила чоловіка, щоб не їхав, але Артем Корнійович і слухати не хотів.

— Люди ж мене просять! І мушу я за них постояти. Я тому Павлові розкажу... Я йому... о-хо-хо, кахи-кахи...

Артем Корнійович натягнув стареньке синє галіфе й гімнастерку — вовняну, командирську, з дірочками від орденів, напевне, синову. Потім Вустя подала йому коричневе коротке пальто й велюрового капелюха.

— Синове доношує, щоб добро не пропадало.— Вустя замотала шарфом шию Артема Корнійовича, а потім принесла зо два десятки яєць, пирогів, два слоїки варення й ворочок сиру. Все це склала в кошик і випровадила гостей з хати.— Гостинця передасиш. Та не барися!

— Я йому... я йому розкажу, охо-хо-хо, кахи, кахи, будь здорова, Вусте! А я йому... о-хо-хо...

На третій день без особливих пригод екіпаж «Запорожця» благополучно прибув до обласного центру. Артем Корнійович наполягав, щоб їхати просто на квартиру до сина, але Сніп запротестував:

— Ми у справі, Артеме, а не в гості. Давайте в обком, я дорогу знаю.

Михей зупинив машину біля великого будинку з колонами.

— Хоча б застати Павла Артемовича.

Міліціонер відчинив перед ними двері.

— Прошу пред'явити партійні квитки.

Ничипір показав свого квитка.

— А ваші? — звернувся до Снопових супутників черговий.

— А вони... той, безпартійні,— пояснив Ничипір.

— Тоді треба замовити перепустку, пройдіть, будьте ласкаві, в оті двері.

— Що?! Мені до сина перепустку треба? — кричав Артем Корнійович.— До Павлуші?! А що це він за порядки позаводив? Ану поклич-но мені його! Скажи, що батько приїхав з Білої Гори! Та швидше повертайся.

Збентежений міліціонер кудись подзвонив, і за кілька хвилин по широких сходах уже біг, усміхаючись, Павло Артемович Шаблій.

Вони обнялися з батьком, тричі поцілувалися, а потім уже Шаблій привітався із Снопом, Кожухарем і Савкою Чемерисом.

Шаблій провів їх по червоній доріжці на другий поверх, широко відчинив двері свого кабінету. За довгим столом сиділи якісь люди. Побачивши старого Шаблія і його супутників, встали, привіталися.

— Сидіть, сидіть,— махнув рукою Артем Корнійович і почав роздягатися.— Що це в тебе, Павлушо, нарада?

— Нарада, тату!

— А я думав, що нарада,— сказав старий і сів коло столу.— То ти, сину, поговори з людьми, а ми послухаємо...

— Та ні, батьку, ми потім. Пробачте, товариші, тато приїхав, то мушу з ним... А з вами зустрінемося ввечері.

Коли всі вийшли, Павло Артемович попросив секретарку, щоб нікого не з'єднувала з ним по телефону, і повів усіх в сусідню невеличку кімнату. Тут стояли м'які крісла, канапа, невеличкий столик і шафи з книгами.

— Як же це ви зібралися всі разом? Не можу збагнути. Де Сосонка, а де Біла Гора... Розказуйте.

— Хай Ничипір,— сказав Савка.

— Слухаю вас, Ничипоре Івановичу.

...Тричі дзвонив із Косопілля Валинов, прохаючи з'єднати його з Шаблієм, але секретарка була невблаганна:

— Зайнятий.

— З ким же це він засідає? Велике начальство приїхало?

— Дуже велике...

— А хто, хто?

— Батько.

Найгірше на світі — це бути малим. Ні, не таким, що лежать ото в колисках чи в лискучих колясках. Ті живуть як за комунізму або ще й краще: всі біля них пританцьовують, не встигне рота роззявити, а йому то соску, то цукерку,