Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

ним на полювання, катався верхи, грав у карти, випивав, їздив на іподром. Він навчився, за його висловом, «зберігати безхмарне чоло» й приймати все так, як воно складалося. Що ж до Аннабелли Трайс, то тепер, коли Касс іноді повертався думкою назад, йому вже доводилось переконувати себе, що вона справді «пролила сльози». Вона була, як він її описував, «добра душею, безоглядної і пристрасної вдачі, терпіти не могла розмов про майбутнє (не давала мені й слова про це сказати), невтомна, винахідлива й дотепна в пошуках способів удовольнити нашу жагу й водночас така лагідна й жіночна, що могла б стати окрасою будь-якого священного сімейного вогнища». Та й не дивно, що їй доводилося бути невтомною і винахідливою,— адже приховувати такий любовний зв’язок за тих часів і в тих обставинах було нелегко. В кінці саду Трайсів стояла альтанка, куди можна було непомітно потрапити з алеї. Іноді їхні побачення відбувалися там. Як видно, допомагала коханцям і зведена сестра Аннабелли, що жила в Лексінгтоні,— чи принаймні дивилася крізь пальці на їхній роман, але, здається, тільки під тиском Аннабелли, бо Касс згадує про «бурхливу сцену» між сестрами. Отож іноді вони зустрічалися в неї. Та час від часу Дункан Трайс мусив виїздити з міста у справах, і за такої нагоди Касса пізно вночі впускали у дім, навіть і в ті ночі, коли там гостювали Аннабеллині батьки,— і тоді він уже дослівно заступав Дункана Трайса у його ліжку.

Траплялися й інші нагоди — непередбачені випадкові хвилини, коли вони раптом опинялись наодинці. «Навряд чи лишився в домі мого довірливого друга такий куточок, закапелок чи інша затишна місцинка, що їх ми рано чи пізно не опоганили, часом і при безсоромному ясному світлі дня»,— пригадував Касс у записках, і коли студент історичного факультету Джек Берден приїхав до Лексінгтона й пішов подивитися на старий будинок Трайсів, йому спали на пам’ять ці слова. Навколо будинку розрослося місто, і від саду лишився тільки невеличкий лужок. Та сам будинок був добре доглянутий (тепер там мешкали якісь Міллери, що дуже шанували ту стару оселю), і Джекові Бердену дозволили оглянути його всередині. Він походив по кімнаті, де Касс Мастерн уперше побачив «її» і вона, засвітивши свічки, звела на нього очі й де через рік вона чи то зітхнула, чи то глухо застогнала і впала йому в обійми; потім вийшов у затишний передпокій з гарними сходами нагору, оглянув невелику затінену бібліотеку й кімнату в глибині будинку — щось на зразок заднього передпокою,— яка напевне могла бути однією із «затишних місцинок», та й меблі в ній цілком відповідали цьому призначенню. Стоячи серед тиші того будинку, в просторому й прохолодному парадному передпокої, де в півсутіні тьмяно лисніла навоскована підлога, Джек Берден уявляв собі, що відбувалося там майже сімдесят років тому: змовницькі погляди, обережне перешіптування, уривчастий шурхіт шовку в настороженій тиші (вбрання тих часів не сприяли блуду поспіхом), тяжкий віддих, необачний стогін… Ет, усе те було хтозна-коли, і Аннабелла Трайс та Касс Мастерн давно лягли в землю, а місіс Міллер, що запропонувала Джекові Бердену чашку чаю (їй полестило, що її будинок становить «історичний інтерес», хоч вона, звісно, й не здогадувалася про справжню причину), аж ніяк не була ні «винахідливою», ні «дотепною», і, певно, віддала всю свою снагу «Гільдії охоронниць вівтаря» при єпископальній церкві святого Луки та «Дочкам американської революції»36.

Другий період історії Касса Мастерна — його любовний зв’язок — тривав увесь той навчальний рік, частину літа (Кассові довелося на час виїхати до Міссісіпі, щоб дати лад своїй плантації й побувати на весіллі сестри Лавінії, яка вийшла заміж за молодика з добрими зв’язками, на ім’я Вілліс Берден) і майже цілу наступну зиму, що її Касс знову прожив у Лексінгтоні. Аж раптом 19 березня 1854 року помер Дункан Трайс — його знайшли в бібліотеці (одній із «затишних місцинок» його дому) зі свинцевою кулею в грудях, завбільшки з великий палець. Усе показувало на нещасливий випадок.

Удова сиділа в церкві рівно й незворушно. А коли раз підняла вуаль, щоб доторкнутися хусточкою до очей, Касс Мастерн побачив, що обличчя її «було біле, як мармур, і тільки на щоці палала червона пляма, наче від гарячки». Та навіть під вуаллю він міг розглядіти втуплені перед себе блискучі очі, що «палали серед того штучного затінку».

Касс Мастерн разом з пʼятьма іншими молодими лексінгтонцями, друзями небіжчика і його товаришами но чарці, ніс труну.

«Мені здавалося, що труна нічого не важить, хоч друг мій був чоловік міцно збудований, з нахилом до повноти. Ми несли труну, і я дивувався з того, яка вона легка, й у мене навіть сяйнула дика думка, що його немає в труні, що вона порожня і все це — лише безглузда комедія, блюзнірський маскарад, довгий, наче сон, і затіяний не знати навіщо. Чи, може, на те, щоб обдурити мене, підказала уява. Може, я жертва обману, а всі інші в змові проти мене. Подумавши про це, я прийшов у захваті від власної кмітливості, і мене пойняло веселе збудження. Ні, не такий я дурний, щоб спійматися на цей гачок. Я розгадав їхні підступи. Мене раптом пойняло бажання скинути труну на землю, побачити, як вона розпадеться і явить свою порожнечу, а тоді переможно зареготати. Але я цього не зробив і побачив, як труна опускається в яму біля наших ніг і як на неї падають перші грудки землі.

Тільки-но я почув глухий стукіт грудок об віко труни, мене охопило відчуття величезної полегкості, а за хвилю — нестримний любосний потяг. Я подивився на неї. Вона стояла на колінах край могили, і я не міг здогадатися, що діялось у неї в душі. Голова її була трохи похилена, і вуаль закривала обличчя. Ясне сонце осявало її постать, вбрану в усе чорне. Я не міг відвести очей від цього видива. Сама поза ніби увиразнювала її принади, і в моїй розпаленій уяві поставали всі вигини тіла. Навіть жалобне вбрання тільки додавало їй зваби. Сонце пекло мені шию, його жар проходив крізь тканину сюртука до плечей. Світло його було надприродно яскраве, воно засліплювало мені очі й збуджувало мої почуття. І весь той час я чув, наче здалеку, скреготіння лопат об навалену купою землю та глухий стукіт груддя, що падало в яму».

Того ж вечора Касс пішов до альтанки в саду. Вони не призначали побачення, просто його потягло туди. Йому довелося