Жінка у білому - Вилки Коллінз

Мене дуже вразило, як спокійно вона вислухала мої прикрі вісті. Напевне, вона знає більше, ніж я гадала досі, про чоловікову вдачу та про його справи й труднощі.

— Я боялася чогось такого, — сказала вона, — коли почула про того незнайомця, що приходив сюди перед нашим приїздом і відмовився назватись.

— І хто ж то був, як ти гадаєш? — спитала я.

— Хтось такий, хто має вагомі претензії до сера Персіваля, — відповіла вона. — Він же, певне, спричинився і до сьогоднішнього візиту містера Меррімена.

— А ти знаєш, що то за претензії?

— Ні, я не знаю ніяких подробиць.

— Ти нічого не підпишеш, Лоро, не прочитавши спочатку?

— Звісно, ні, Меріан. Я зроблю все, що зможу, аби чесно й не завдаючи цим нікому шкоди, виручити його. Зроблю це для того, люба моя, щоб нам із тобою жилося по змозі легко й спокійно. Але я не зроблю нічого такого, якщо не розумітиму суті справи, — нічого такого, за що колись одного дня нам з тобою довелося б червоніти. А зараз досить говорити про це. Ти в капелюшку — то ходімо помріємо в саду?

Вийшовши з будинку, ми попрямували до найближчого затінку.

Переходячи відкритий простір між дерев, що нависали над чолом будинку, ми побачили віддалік графа Фоско, який звільна прогулювався під палючим промінням червневого сонця. На голові у нього був крислатий солом'яний бриль, облямований бузковою стрічкою. Голуба блуза, вигадливо гаптована на грудях білими нитками, облягала його розкішне тіло, й там, де в нього колись була талія, її оперізував широкий червоний сап'яновий пояс. Іще на ньому були шаровари з таким самим, як на блузі, гаптуванням біля кісточок та багряні капці-сап'янці. Він виспівував славетну арію Фігаро з «Севільського цирульника», виводячи такі переливисті рулади, які спроможна видавати хіба горлянка італійця, ще й акомпанував собі на концертіно, натхненно змахуючи руками та граційно поводячи головою, схожий на гладку святу Цецілію, що задля маскараду вбралася в чоловічу одіж. «Фігаро тут! Фігаро там!» — заливався граф, весело підкидаючи концертіно й вітаючи нас із легкою грацією та зграбністю двадцятилітнього Фігаро.

— Повір мені, Лоро, цей чоловік дещо знає про труднощі сера Персіваля, — сказала я, коли ми з безпечної відстані відповідали на графове вітання.

— Чому ти так думаєш? — спитала вона.

— А звідкіля йому відомо, що містер Меррімен — повірник сера Персіваля? — запитанням на запитання відповіла я. — До того ж, коли я виходила слідом за тобою з їдальні, граф сам сказав мені, хоч я його ні про що не питала, що щось сталося. Будь певна, він знає більше, ніж ми.

— Хай навіть так — тим паче не питай його ні про що! Не впускай його в довіру!

— Здається, ти його по-справжньому не любиш, Лоро. Що він сказав чи зробив, щоб заслужити цю твою нелюбов?

— Анічогісінько, Меріан. Навпаки, він був сама увага й люб'язність, коли ми подорожували додому, й кілька разів навіть стримував спалахи роздратування сера Персіваля, показуючи всіляко, що робить це заради мене. Може, він мені не подобається тому, що має куди більшу владу, ніж я, над моїм чоловіком. Може, моя гордість страждає від того, що я повинна бути вдячна його заступництву. Одне знаю: він мені й справді зовсім не подобається.

Решта дня й вечір проминули досить тихо й мирно. Ми з графом грали в шахи. Він чемно дав мені виграти перші дві партії, але в третій, зрозумівши, що я його розгадала, спочатку перепросив мене, а тоді розгромив за десять хвилин. Сер Персіваль за весь вечір жодним словом не обмовився про візит свого повірника. Але чи цей візит, чи щось інше незвичайно змінили його на краще. Він був такий увічливий та люб'язний до всіх нас, мов у ті дні в Ліммеріджі, коли вирішувалася його доля. А що вже був ласкавий та запопадливий з дружиною — навіть крижана мадам Фоско зворушилась і глянула на нього з суворим подивом.

І що б це означало?

Я начебто розумію, в чім тут річ, і Лора, мабуть, здогадується, а от граф, я певна, не просто здогадується, а достеменно знає. Не раз за вечір я завважувала, як сер Персіваль поглядом шукав його схвалення.

17 червня

День подій. Палко надіюсь, що не день бід до того ж.

За сніданком, так само, як і напередодні ввечері, сер Персіваль ні слова не зронив про таємничу справу, що про неї говорив повірник, справу, що грізно нависла над нашими головами. Проте через годину він раптом увійшов до кімнати, де ми з його дружиною, в капелюшках, чекали на мадам Фоско, щоб разом вирушити на прогулянку, і спитав, де граф.

— Скоро він тут буде, — сказала я.

— Річ у тім, — заговорив сер Персіваль, нервово походжаючи по кімнаті, — що Фоско та його дружина потрібні мені для однієї дріб'язкової формальності. І вас, Лоро, я теж прошу зайти на хвилину до бібліотеки. — Він зупинився і ніби тільки тепер завважив, що ми вбрані для прогулянки. — Ви допіру повернулись, — спитав він, — чи тільки збираєтеся йти?

— Ми всі надумали прогулятися до озера, — відповіла Лора. — Та якщо ви маєте якусь іншу пропозицію...

— Ні, ні, — квапливо заперечив він, — мої справи можуть почекати. Їх можна залагодити й після прогулянки. То що, всі йдуть на озеро? Чудова думка. Пробайдикуємо ранок — я теж іду з вами.

Навіть якби повірити його словам — нібито він ладен, всупереч своїм звичкам, поступитися бажанням інших, — його манери й вираз обличчя виказували його. Очевидно, він був радий зачепитись за перший-ліпший привід, аби відкласти виконання тієї «дріб'язкової формальності», про яку сам щойно заговорив. Серце моє впало, коли я дійшла цього неминучого висновку.

Цієї хвилини до нас приєдналися граф із дружиною. В руках у графині був чоловіків вишитий кисет із тютюном і чимало цигаркового паперу, щоб крутити нескінченні самокруточки. А граф, убраний, як завжди, в блузу й солом'яний бриль, ніс барвисту клітку-пагоду з його улюбленими білими мишами і всміхався їм і нам так уже ласкаво та невідпорно-добродушно.

— З вашого люб'язного дозволу, — мовив граф, — я прихоплю і цю сімейку — моїх маленьких, миленьких, гарненьких мишок, — нехай провітряться разом з нами.