Жінка у білому - Вилки Коллінз
— Стережіться того пса, сер, — сказав конюх, — він на всіх накидається!
— Тому й накидається, мій друже, — спокійно відказав граф, — що всі його бояться. Ану погляньмо, чи накинеться він на мене, — І він поклав свою товсту жовтаво-білу руку, на якій за десять хвилин до того сиділи канарки, на величезну голову чудовиська, дивлячись йому просто в вічі. — Ви, великі пси, всі боягузи, — сказав він зневажливо, наблизивши майже впритул своє обличчя до собачої морди. — Ти залюбки загризеш бідолашного кота, підлий боягузе. Ти залюбки накинешся на голодного жебрака, підлий боягузе. Ти накидаєшся на всіх, кого можеш захопити зненацька, на всіх, хто боїться твого великого тіла, твоїх лихих білих ікол, твоєї слинявої, кровожерної пащеки! Ти міг би задушити мене вмить, ти, жалюгідний, нікчемний задирако, але не смієш навіть глянути мені в обличчя, бо я тебе не боюсь. А може, ти схаменешся і спробуєш вгородити свої іклища в мою гладку шию? Гай-гай! Де тобі! — Й він повернувся спиною до пса, сміючись із подиву конюхів, що зібралися довкола, а страховисько, опустивши хвоста, смиренно поповзло у свою конуру. — Ах, моя чудова камізелечка! — патетично вигукнув граф. — І навіщо тільки я приходив сюди? Та тварюка заслинила мені мою гарненьку, чистесеньку камізельку!
У цих словах відбилося ще одне з його незбагненних дивацтв. Він любить гарну одежу із пристрастю найзавзятішого чепуруна й за два дні свого перебування в Блеквотер-Парку показувався уже в чотирьох пречудових камізелях — пишних, яскравих і занадто просторих навіть на нього.
Його такт і винахідливість у дрібницях впадають в око не менше, ніж дивна непослідовність вдачі та дитяча наївність деяких його смаків і нахилів.
Я уже впевнилася, що він хоче налагодити якнайліпші стосунки з усіма нами на час свого перебування в цьому домі. Очевидно, він здогадався, що Лора в глибині душі його не любить (як вона сама мені в цьому зізналась), але він також завважив, що вона дуже любить квіти. Що не день він підносить їй букетика, власноруч зібраного й дібраного, і, на превеликий мій подив, щоразу примудряється мати в запасі ще одного, точнісінько такого самого, для своєї крижаної та ревнивої дружини, аби втішити її, перш ніж вона встигне образитись. А який він церемонний зі своєю графинею на людях! На це варто подивитись. Він їй низенько кланяється, він її називає не інакше, як «мій ангел», він підносить їй на пальцях своїх канарок, щоб вони зробили їй візит і заспівали для неї; коли дружина подає йому самокруточки, він цілує їй руки та ще й пригощає марципанами, грайливо кладучи просто їй в рот, а беручи з бонбоньєрки, яку завжди носить у кишені. Сталевий канчук, із допомогою якого він тримає її в покорі, ніколи не з'являється при свідках, — то канчук домашній і зберігається він нагорі, в їхніх покоях.
Зі мною, аби прихилити мене до себе, він поводиться зовсім інакше. Він лестить моєму самолюбству, розмовляючи зі мною так поважно й глибокодумно, ніби я чоловік. Так! Я розумію всі його хитрощі, коли його немає поруч. Коли я думаю про нього тут, на самоті у своїй кімнаті, я знаю, що він цілком свідомо лестить мені. Але тільки я зійду вниз і опинюся в його товаристві, як він знов засліпить мене, і я прийматиму його лестощі, ніби й не бачила його наскрізь до того. Він уміє правувати мною, так само, як правує своєю дружиною та Лорою, як уговкав лютого пса на стаєнному дворі, як щогодинно протягом дня приборкує самого сера Персіваля. «Мій любий Персівалю! Як мені подобається ваш грубий англійський гумор!» — або: «Мій любий Персівалю! Як тішить мене ваш здоровий англійський глузд!» Отаким способом він відбиває найзухваліші напади сера Персіваля на його зніжені-зманіжені смаки та розваги — завжди називаючи баронета лише на ім'я, усміхаючись йому з незворушним почуттям власної переваги, панібратськи поплескуючи його по плечу й зичливо-поблажливо ставлячись до нього, як добродушний батько до синка-вітрогона.
Цей дивовижно оригінальний чоловік так мене заінтригував, що я надумала розпитати сера Персіваля про графове минуле.
Сер Персіваль чи то мало знає, чи не хоче розказувати мені багато про свого друга. Чимало років тому він познайомився з графом у Римі за небезпечних обставин, що про них я вже якось згадувала. Відтоді вони постійно бачилися то в Лондоні, то в Парижі, то у Відні, але більш ніколи не зустрічалися в Італії. Хоч як це дивно, а граф ось уже стільки літ не перетинав кордону своєї вітчизни. Може, він став жертвою якогось політичного переслідування? Так чи так, а він нібито намагається з патріотичних міркувань не втрачати з поля зору тих своїх співвітчизників, яких доля заносить до Англії. Першого ж вечора, коли він приїхав, він поцікавився, чи далеко звідси до найближчого міста й чи не знаємо ми, чи не живе там, часом, хтось із родовитих італійців.
Він листується з багатьма людьми на континенті, адже на адресованих йому конвертах — найрозмаїтіші марки. І сьогодні вранці в їдальні, біля його прибору, я бачила конверта з великою, схожою на державну, печаткою. Може, він підтримує листування із своїм урядом? Якщо так, то це не узгоджується з моїм першим припущенням про те, що він може бути політичним емігрантом.
Он скільки я вже написала про графа Фоско! А підсумок який? — спитав би мене з незворушно діловитим виглядом наш бідолашний, дорогий містер Гілмор. Тут я можу тільки повторити, що навіть за час цього короткого знайомства я відчула якусь напівсвідому, напівмимовільну, нез'ясовну симпатію до графа. Так, ніби він здобув наді мною владу — чи не таку, яку, з усього видно, має над сером Персівалем? Хоч які вільнощі, ба навіть грубощі дозволяє собі часом баронет щодо свого гладкого друга, а все ж він боїться, я добре бачу, скривдити графа по-справжньому. Може, і я його побоююсь? Я таки ще ніколи не здибалася з людиною, котрої так не хотіла б мати за ворога, як графа. А чому? Невже тому, що він мені подобається? Чи тому, що я його боюсь? Chi sa? — як сказав би граф Фоско своєю рідною мовою. Хто знає?
