Жінка у білому - Вилки Коллінз
Тож, мабуть, я краще не поспішатиму складати остаточну думку про його манери, мову та поведінку в його власному домі, поки не розвіються його тривоги, хоч би які вони були. Адже нині він, безсумнівно, карається ними тайкома. Ось я перегорну сторінку й на якийсь час облишу Лориного чоловіка в спокої.
Далі в моєму списку йдуть двоє гостей — граф і графиня Фоско. Спочатку я опишу графиню, аби чимшвидше відбути її. Лора й справді не перебільшила, коли написала мені, що я навряд чи впізнаю її тітку, коли знов стрінуся з нею. Досі я ще ніколи не бачила, щоб подружнє життя так змінило жінку, як змінило воно мадам Фоско.
Бувши ще Елеонорою Ферлі, у свої тридцять сім літ вона все молола вченопорожню нісенітницю і дошкуляла нещасним чоловікам тими дріб'язковими примхами та вимогами, якими пусті й марнославні жінки вміють мучити многотерпеливу чоловічу половину людства. Бувши нині графинею Фоско, сорока трьох років, вона мовчить годинами, сидячи на одному місці в якомусь дивному замороженому заціпенінні. Відворотно кумедні кучері, що було звисали (для приваби) по обидва боки її обличчя, перетворилися тепер на рядочки дрібних, коротеньких кучериків, от ніби на голові в неї старовинна перука. На всьому тому височіє поважний чіпець матрони, й завдяки йому вона вперше в житті, скільки я її пам'ятаю, виглядає порядною жінкою. Ніхто (крім, звісно, її власного мужа) не бачить нині того, що колись могли споглядати всі, — я мовлю про будову жіночого скелета, зокрема про її ключиці та лопатки. Вбрана в строгу чорну чи сіру сукню з високим коміром, що закриває шию (раніше вона б таке вбрання засміяла чи гнівно засудила, залежно від миттєвого настрою), вона безмовно сидить собі як не в цьому, то в тому куточку, а її сухі, білі руки — такі вже сухі та білі, мовби з крейди, — безнастанно зайняті чи монотонним вишиванням, чи скручуванням незліченних маленьких самокруточок для графового куріння. В ті рідкісні хвилини, коли її холодні голубі очі відриваються від рукоділля, звичайно вони спрямовуються на чоловіка з таким виразом німої запитливої покори, який можна побачити в очах відданої собаки. Єдиний проблиск хоч якогось внутрішнього тепла, що його я зуміла розгледіти під її крижаним панцирем, блимнув раз чи двічі у вигляді притлумлених ревнощів тигриці. Вона здатна ревнувати чоловіка до будь-якої жінки в домі (до покоївок теж), до котрої він заговорить чи на котру гляне бодай із найменшим натяком на якусь цікавість чи увагу. За винятком таких випадків вона завжди, хай то вранці, вдень чи ввечері, в покоях чи надворі, сонячного дня чи в негоду, буває холодна, мов статуя, і непроникна, як мармур, що з нього ту статую зроблено. З погляду громадської користі ця надзвичайна зміна, що в ній відбулася, є, поза всякими сумнівами, зміною на краще, адже вона її перетворила на ввічливу, мовчазну, ненабридливу жінку, яка ніколи нікому не заважає. А яка вона стала насправді, краща чи й гірша в глибині свого єства, — це вже інше питання. Кілька разів я помічала, як її міцно стулені губи кривилися таким несподіваним виразом, а в безпристрасному голосі проривалися такі несподівані інтонації, аж мені подумалось, чи тим своїм стримом вона не загнала досередини щось небезпечне, що раніше, коли вона була сама собі господиня, вільно знаходило вихід, не завдаючи нікому шкоди. Цілком може бути, що я помиляюсь, що все якраз навпаки. Та я думаю, що моє спостереження слушне. Поживемо — побачимо.
А чарівник, що вичарував це дивовижне перетворення, — чоловік-чужоземець, який приборкав цю свавільну колись англійку до такої міри, що навіть її найближчі родичі ледве впізнають її, — а сам граф?
Скажу коротко: він виглядає, як чоловік, котрий міг би приборкати будь-кого. Коли б замість жінки він оженився на тигриці, то приборкав би тигрицю. Коли б він оженився на мені, я б крутила йому самокруточки, достоту як його дружина, і тримала б язика за зубами, як вона тримає свого, тільки-но він зиркне на неї.
Мені аж страшнувато признаватися в цьому навіть тут, на цих потаємних сторінках. Цей чоловік зацікавив мене, привабив до себе, змусив мене вподобати його. За два короткі дні він просто взяв і здобув мою прихильність, а як він сотворив це чудо, я й сама не можу сказати.
Мене дуже лякає, що цієї миті, коли я думаю про нього, я так виразно бачу його перед собою! Набагато виразніше, ніж сера Персіваля, чи містера Ферлі, чи Волтера Гартрайта, чи будь-кого з відсутніх, кого тільки згадаю, за винятком хіба що Лори! Голос його лунає мені у вухах, от ніби він цієї хвилини розмовляє зі мною. Те, що він говорив учора, я ніби чую нині. Як мені описати його? В його зовнішньому вигляді, в його звичках, розвагах є особливості, які я сміло засудила б чи безжально висміяла в будь-кому іншому. Що ж не дає мені засудити чи висміяти це в ньому?
Приміром, він надзвичайно гладкий. Досі мені особливо не подобались якраз тілисті представники роду людського. Я завжди вважала поширену думку про неодмінну добродушність гладунів так само помилковою, як і припущення, буцім тільки приязні люди можуть стати товстими. Так ніби нарощені фунти зайвої ваги мають безпосередній благотворний вплив на вдачу людини! Я незмінно сперечалася з цим безглуздим твердженням, наводячи приклади гладких людей, що були підлі, лихі й жорстокі, як і найхудіші й найхирлявіші з їхніх сучасників. Я питала: чи можна вважати добродушним Генріха VIII? Чи папу Олександра VI — хорошою людиною? Хіба подружжя-вбивці Маннінги не були надзвичайно товсті? А хіба не товстухи в переважній своїй більшості наймані нянечки, про чию жорстокість
