Жінка у білому - Вилки Коллінз

В парку сер Персіваль відійшов геть від нас. Мабуть, це в його неспокійній вдачі — щоразу під час таких прогулянок полишати своїх супутників і на самоті вистругувати собі свіжого ціпка. Начебто його тішить сама дія — аби що-небудь вирізувати та вистругувати. Він уже закидав весь дім ціпками власного виробу, і хоч би раз використав котрого двічі. Погуляє з новеньким ціпком і втратить до нього всякий інтерес, тоді йде і вирізує собі знов.

До нас він приєднався уже в альтанці, колишній повітці для човнів. Коли ми повсідалися, потекла розмова, яку я хочу навести тут дослівно. Для мене це була важлива розмова, бо після неї я почала серйозно побоюватися впливу графа Фоско на мої думки й почуття і твердо вирішила надалі щосили боротися з тим впливом.

В альтанці було задосить місця для всіх нас, але сер Персіваль примостився за порогом, щоб стругати там свого нового ціпка. Ми, троє жінок, вигідно розташувалися на широкій лаві. Лора взялася за своє вишивання, а мадам Фоско почала крутити самокруточки. Мені, як завжди, нічого було робити. Такі вже мої руки — були й вічно будуть незграбні, мов чоловічі. Граф добродушно сів на стільчик, надто малий для нього, і, щоб утримувати рівновагу, сперся спиною на стіну альтанки, яка заскрипіла-застогнала під тягарем його тіла. Пагоду-клітку він поставив собі на коліна й випустив, як звичайно, своїх мишок, щоб лазили по ньому. Це гарненькі, невинні з вигляду звірятка, одначе мені неприємно бачити, як вони бігають по людському тілу. Від цього видовища мені самій починає здаватись, ніби й по мені щось лазить, і в голові постають страшні картини тюрем, де помирають в'язні, а їх безборонно терзають усякі повзучі створіння.

Ранок був хмарний, вітряний, і від безнастанної зміни світла й тіні на пустельному плесі озеро виглядало особливо диким і фатально-похмурим.

— Дехто називає оце мальовничим краєвидом, — заговорив сер Персіваль, окреслюючи широку просторінь своїм недоструганим ціпком. — А про мене, то це пляма на дворянському маєтку. За часів мого прадіда озеро доходило аж до цього місця. А гляньте на нього тепер! Та в ньому ніде немає і чотирьох футів глибини, все воно розпадається на калюжі та ковбані. Мав би я досить коштів, то осушив би його та засадив геть усе лісом. Мій доглядач, забобонний дурень, певен, що над цим озером тяжіє прокляття, мов над мертвим морем. А ви що скажете з цього приводу, Фоско? Підходяще місце для вбивства, чи не так?

— Мій добрий Персівалю, — докірливо заперечив граф, — де подівся ваш англійський здоровий глузд? Тут надто мілко, щоб вода сховала тіло, і скрізь довкола пісок — злочинець неодмінно залишить на ньому сліди. Отже, в цілому, це найменш підходяще місце для вбивства, яке будь-коли потрапляло мені на очі.

— Дурниці! — кинув сер Персіваль, люто відтинаючи скіпки від палиці. — Ви ж знаєте, що я маю на увазі. Похмурий краєвид, безлюддя. Якщо ви захочете, то зрозумієте мене, а якщо ні — то я й не стану трудитись, роз'яснювати вам свою думку.

— А що тут розуміти? — відгукнувся граф. — Таж вашу думку будь-хто пояснить двома словами. Якби вбивство задумав дурень, він убивав би тільки на вашому озері. Якби вбивство замислив мудрець, він убивав би де завгодно, тільки не на вашому озері. Чи правильно я зрозумів вашу думку? Якщо правильно, то ось вам готовеньке пояснення. Беріть його, Персівалю, разом із благословенням вашого добряги Фоско.

Лора підвела очі на графа. На її обличчі виразно відбилася неприязнь до нього. Та він був настільки заклопотаний своїми мишами, що не помітив її погляду.

— Мені прикро чути, що вигляд озера наштовхує на страшну думку про вбивство, — сказала вона. — І коли вже графові Фоско довелося ділити вбивць на види, то, здається мені, йому вельми не поталанило з добором виразів. Називати вбивць просто дурнями — це ніби ставитися до них із поблажливістю, на яку вони не заслуговують. І величати їх мудрецями, як на мене, не можна, бо в поєднанні слів «мудрий вбивця» є глибоке протиріччя. Я завжди чула: воістину мудрі люди — це добрі люди, і їм ненависний злочин.

— Моя люба леді, — мовив граф, — це чудові сентенції, і я бачив такі заголовки в шкільних підручниках. — Він підняв одну з білих мишей на долоні й заговорив до неї кумедним голосом. — Моя гарненька гладенька біла шельмочко! — сказав граф. — Ось вам урок моралі. Воістину мудра мишка — це добра мишка. Так і перекажіть, будьте ласкаві, вашим подружкам і до кінця ваших днів не смійте більше гризти прути вашої клітки!

— Можна що завгодно обернути на смішки, — не здавалась Лора, — але вам, графе Фоско, нелегко буде навести мені приклад, коли мудрець був би великим лиходієм.

Граф здвигнув своїми широчезними плечима і якнайприязніше усміхнувся Лорі.

— Свята правда! — сказав він. — Злочин дурня завжди розкривається, а лиходійство мудреця лишається навіки нерозкрите. Хоч би який приклад я вам навів, це буде злочин, що його скоїв не мудрець. Люба леді Глайд, мені не подужати вашого англійського здорового глузду. Цього разу мені шах і мат, еге ж, міс Голкомб?

— Стійте до кінця, Лоро! — піддражнив сер Персіваль, що прислухався біля порога. — Скажіть йому ще, що всякий злочин дає ключа, щоб його розкрили. Ось вам, Фоско, ще одна мораль із дитячого підручника. Злочин дає ключа, щоб його розкрили. Що за диявольська нісенітниця!

— Я вірю в це, — спокійно мовила Лора.

Сер Персіваль зайшовся таким шаленим, злостивим реготом, аж усі ми налякалися, а найдужче — граф Фоско.

— І я в це вірю, — сказала я, прийшовши Лорі на поміч.

Сер Персіваль, спочатку так нез'ясовно розвеселившись від слів своєї дружини, тепер так само непоясненно розсердився від моїх слів. Він люто вдарив своїм новим ціпком по піску й швидко пішов від нас геть.

— Бідолаха Персіваль! — вигукнув граф Фоско, з усмішкою дивлячись йому вслід. — Він жертва англійського спліну. Але, любі мої міс Голкомб і леді Глайд, невже ви й справді вірите, що злочини неухильно ведуть до свого викриття? А ви, мій ангеле, — обернувся він до своєї дружини, що досі не промовила й слова, — ви теж так думаєте?

— Я чекаю, поки мені пояснять, — відказала