Уран - Микола Якович Зарудний
— Так, Ладьку,— назвала чоловіка цим, ще сосонським ім'ям.
— Я не осуджую тебе, Марто!.. Я тебе забрав од нього... вкрав... На краденому коні далеко не заїдеш... Ти любиш його?
— Люблю...
— Ти підеш від мене?
— Ні... Він... не простив...
Ладько пригорнув до себе Марту, перебирав пальцями все ще розкішну косу.
— Не переживай, Марто... доживемо якось з тобою віку... Я тобі вдячний, що ти... сказала мені правду... Тепер я тобі скажу: мою бригаду посилають... у Сосонку.
— Що? Навіщо? У відрядження? — у великих очах Марти застиг подив.
— Ні. Назовсім... Там починається будівництво величезного спецоб'єкта... Уранова руда... Мене викликали сьогодні в трест. Посилають двадцять найкращих бригад... Треба...
— Ти дав згоду? — вже не дихала: чекала, що відповість.
— Я хотів порадитися з тобою, Марто... Як ти скажеш...
— А ти?
— Я хочу поїхати... прийти в Сосонку не втікачем, а... Я в боргу перед нею й перед тими людьми... й перед Чугаєм...
— Поїдемо, Ладьку!
* * *
— Мостовий тут живе?
— А мій татко хворий! — сказало мале світлооке хлопча, спідлоба дивлячись на незнайому тьотю.
— А мама вдома?
— Мама читає татові газети. Ходімо,— запропонувало хлопча й узяло Фросинку за руку.
— А як тебе звати?
— Андрій. У мене дід був Андрій. І я Андрій.
Фросинка тихенько прочинила двері.
— Фросинка! — здивувалася Галина й кинулася обнімати подругу.— Пізнаєш, Сашко?
— Пізнаю. Яким вітром, Фросинко?
— Я й не знаю... Приїхала.
— Ми зараз прийдемо, Сашо. Хай умиється з дороги Фросинка.
— Я теж встану.
— Гаразд, тільки ненадовго,— подивилася Галя на годинник.
Олександр Іванович поголився й вийшов на кухню.
— Олександре Івановичу, ви просто прикидаєтесь хворим! — вигукнула Фросинка. — У вас вигляд спортсмена... І я можу у вас закохатися.
— Не заперечую, Фросинко. Так що ви тут надумали, дівчатка?
— Фросинка хоче поїхати до Чугая, взяти адресу Степки й зустрітися з нею.
— Це дуже просто, Фросинко. Завтра вранці тебе Микита відвезе у Сосонку, а щодо адреси... Можна подзвонити одній людині, і вона скаже,— натякнув Олександр Іванович.
— Та людина від неї листів не отримує, Сашо, і ти це знаєш.
— А може, ви приховуєте од мене?
— А хто ця людина? — запитала Фросинка.
— Сашко просто вигадує,— Галина з докором поглянула на Сашка.— Давайте вечеряти!
Вранці Микита привіз Фросинку в Сосонку, під самісіньку хату Полікарпа Чугая. Він стояв на подвір'ї, неначе чекав її.
— Я, Фросинко,— сказав Микита,— біля контори стоятиму, пакета відвезу Гайворону.
За ті кілька кроків, що їх ступила дівчина до Чугая, він утамував хвилювання, бо Фросинка була дуже схожа на його Степку, тільки трошки менша.
— Добрий день. Я — Фросинка Мартиненко,— подала руку Чугаєві,— а моя мама — Марта.
— А я — Полікарп Чугай. Чула?
— Чула...
— Прошу, Фросинко, до хати,— відчинив двері Полікарп. По тому, що Чугай не виявив ніякого хвилювання при зустрічі, й по тому, що стіл був накритий для снідання,— Фросинка зрозуміла: його попередили про її приїзд. Невже Галина? Навіщо?
— Ви наче знали, що я приїду...
— Я одержав учора телеграму від... Марти... від твоєї мами,— уточнив Чугай. — Будемо, Фросинко, снідати.
— Дякую, я вже...
— Ні, у нас так не заведено... Як же ви там живете? — підсунув миску з холодцем до Фросинки.
— Відтоді, як мама... була у вас... новин не сталося... Ми бачили фільм, у якому грає Степка. А ви дивилися, Полікарпе...
— Васильович я...
— Я знаю... Ви бачили фільм?
— Бачив.
— Правда, чудово?
— Мені радісно, а людям... не знаю.
— А ви читали, що про нашу Степку пишуть у газетах?
— Приносив Олег Динька й газети, й журнали...
— А ви мені скажете, де Степка? Я приїхала до вас, щоб ви сказали...
— Скажу... У місті Приморському... Вулиця Пушкінська, один, квартира один. Поїдеш? — з ніжністю дивився Чугай на Фросинку й думав про свою Степку.
— Поїду.
— Добре, Фросинко. Я їй гостинця передам... Яблук наших, сосонських, горіхів... Покажу тобі, як я живу, Степці розкажеш. Ходімо в садок.
— Кого ти чекаєш, Микито? — вийшов з контори Гайворон.— Уже три години стоїш, ніби прив'язаний,
— Не скажу. Секрет.
— А може, скажеш?
— Галина не веліла.
— Галина? Дивно. Якогось уповноваженого на будівництво до Турчина?
— Ні.
— Анатолій Земцов приїхав?
— То він би до вас зайшов. Не відгадаєте й не силкуйтесь... Але, щоб вас ще більше розпалити, скажу: привіз дівчину... Побачите, Платоне, впадете на дорогу — бездиханні.
— Не впаду...
— Не зарікайтесь. Я очі свої перекосив, поки довіз.— Микита показав, як саме він перекосив очі.
— Ну й чекай,— сказав Платон, повернувся, щоб іти в контору, й раптом побачив... Степку. Вона йшла з Полікарпом Чугаєм. Він тримав у руці великого кошика, а Степка букет пізніх айстр. Тільки щось Степка стала ніби нижча, напевне, взула туфлі без каблуків.
Платон пішов назустріч Степці.
— Добрий день,— привітався.— 3 приїздом... Степко...
— Я не Степка! — сказала дівчина.— Я — Фросинка...
Микита аж заходився від сміху біля машини.
— А... а... звідки ти? — не міг отямитись Платон.
— Не скажу!
