Білі зуби - Зеді Сміт

— Офігенно!

— Ага! Здуріти просто!

— От ти й здуріла.

— Ти про що? Я в порядку.

— Та нє, ні в якому ти не в порядку. Ти весь час дивишся на мене. І потім — що ти там писала? Ти наче якась тупиця. Вічно тільки й робиш, що пишеш.

— Нічо. Просто так. Ну, щоденник.

— Не чую! Голосніше!

— БЗДУРА! НЕ ТРЕБА БРЕХАТИ! ТИ МЕНЕ ЧУВ.

— А от і не чув. Ти егоїстка.

— Бачив мою задницю?

— Не будь ідіоткою. І потім, нічо кльового в твоїй задниці нема. Вона завелика. Я не люблю великі дупи. Так що відчепись від мене.

— Та нащо ти мені треба, містер Егоїст.

— Крім того, подумай тільки, як би виглядали наші діти.

— Я думаю, вони були б гарними.

— Чорно-коричневі. Коричнево-чорні. Афро, плаский ніс, кролячі зуби і ластовиння. Бррр!

— Хто б говорив. Я бачила фотку твого прадіда…

— ПРАПРАДІДА.

— Здоровенний носяра, жахливі брови.

— Це враження художника, ти, вождяка.

— І вони будуть божевільні — він був божевільним, — ціла твоя родина божевільна. Це в генах.

— Ага, ага. Поговори мені.

— І щоб ти знав. Я про тебе не думаю. У тебе кривий ніс. І ти сама проблема. А кому треба проблеми?

— Ей, обережно, — сказав Міллат, нахиляючись вперед і вдаряючись об заячі зуби, миттю захопив язик дівчини і так само миттєво відхилився назад. — А то всі проблеми стануть твоїми.

15 січня 1989

Міллат витягнув ноги, як Елвіс, і хляпнув гаманець на касу:

— Один на Бредфорд, чи шо?

Касир приклав до скла втомленого носа:

— Ви мене питаєте, молодий чоловіче, чи кажете мені?

— А я маю казати, чи як? Один на Бредфорд, карочє? В тебе проблема, чи шо? Англійську розумієш? Це Кінгз Крос, га? Один на Бредфорд!

Міллатова команда (Раджік, Раніл, Діпеш і Гіфан) шаркала і хихотіла позаду, відлунюючи його «чи шо», наче підспівуючи своєму фронтмену.

— Перепрошую?

— Перепрошуєш що? Один на Бредфорд, ок? Видаси мені? Один на Бредфорд. Вождь.

— Туди й назад? Дитячий?

— Ну так, старий. Мені п’ятнадцять, чи шо? Ясно, шо мені тре туди й назад, я маю барі, щоб, як всі, вертатися додому.

— Це вийде сімдесят п’ять фунтів, прошу.

Це не сподобалося Міллатові та його компанії.

— Шо? Гониш! Сімдесят — бллллліііін, старий. Це якесь лайно. Я не буду платити сімдесят п’ять фунтів!

— Що ж, боюсь, така ціна. Може, наступного разу ви пограбуєте якусь бабусю, — сказав касир, оглядаючи грубе золото, що звисало з Міллатових вух, рук, пальців і шиї. — Можна було зайти сюди перед ювелірним супермаркетом.

— Та він собі гонить! — заволав Гіфан.

— Він на тебе їде, чи шо? — перепитав Раніл.

— Ей, та ти йому скажи! — попередив Раджік.

Міллат вичекав хвилину. Час, час усе вирішував. Тоді він повернувся, наставив у повітря зад і довго й голосно перднув у бік касира.

І банда дружно вигукнула:

— Сомокамі!

— Як ви мене назвали? Ей, ви — що ви сказали? Ви, малі засранці! Що — по-англійськи сказати не можете? Можете тільки говорити вашою мовою пакі?

Міллат вдарив кулаком об віконце касира так сильно, що відгукнулися шиби в касира навпроти, який продавав квитки до Мілтон Кейніс.

— По-перше: я не пакі, ти, тупа дупа. І по-друге: не треба тобі перекладача, карочє. Я тобі сам перекладу. Ти грьобаний педераст, в’їхав? Гомік грьобаний, пєтух, голубий, хрін-у-сраці.

Нічим Міллатова команда так не пишалася, як кількістю евфемізмів на позначення гомосексуальності.

— Сракобандюга, фантастичний трахтор, туалетний купєц.

— Мусиш подякувати Богу, що між нами скло, юначе.

— Ага, ага, ага. Я дякую Аллаху, типу. Карочє, сподіваюся, він тебе трахне, грішника. Ми, карочє їдемо в Бредфорд, шоб розбиратися з такими, як ти. Вождь.

На півдорозі до 12-ї платформи, де вони збирались сідати на потяг, на який не мали квитків, охоронець Кінгз Крос спинив Міллатову команду і спитав:

— А ви, хлопці, здається, шукаєте собі проблем.

Питання було вмотивоване. Міллатова банда виглядала як сама проблема. В ті часи групу, яка виглядала такою проблемою, називали Раггастані.

Це була нова порода, що недавно поповнила ряди інших вуличних збіговиськ: бекс, бі-бойз, інді кідз, вайд-бойз, райвери, брутальні хлопці, ейсідгедз, шаронс, трейсіз, кевз, нейшн брозерз, раггаз і пакіз; вона заявила про себе як про різновид трьох останніх. Раггастані говорили дивною сумішшю ямайського патуа, бенгалі, гуяараті й англійської, їхній етос, їхній маніфест, якщо це можна так назвати, був так само гібридним: Аллаха визнавали, але більше як колективного старшого брата, ніж вищу істоту, як міцного-шо-трах мудака, який у разі чого буде битися за їхню вулицю; кунг-фу і мистецтво Брюса Лі також були центром філософії; додати до цього зелене уявлення про Чорну Силу