Білі зуби - Зеді Сміт
— Кому ще рису?
Міллат і Айрі наввипередки простягнули свої тарілки.
— Що там? — спитала Клара, поспішаючи на своє місце із тарілкою ямайських смажених кльоцків, три з яких вдалося вихопити Айрі.
— Те саме, старі, — огризнувся Міллат. — Те саме. Те саме. Те саме. Танцюють на стіні й роздовбують її молотком. Нудота. Хочу дивитися шось інше, чи шо?
Алсана схопила пульт і втиснулася між Кларою та Арчі:
— Тільки спробуй, містере.
— Це повчально, — сказала Клара навмисне, тримаючи на колінах записник і ручку і чекаючи нагоди вставити своїх п’ять копійок в освітній процес. — Це з тих речей, які всім треба бачити.
Алсана кивнула і почекала трохи, поки два дивного вигляду бгаї пройдуть її стравоходом.
— Це те, що я намагаюсь втовкмачити малому. Великі справи. Тіп-топ історичний момент. Коли твої власні малі Ікболи триматимуться за твої штани і спитають тебе, де ти був, коли…
— Я скажу, що я нафіг весь знудився, дивлячись це лайно по тєлєку.
Міллат схопив поза вуха — раз за «лайно» і ще другий — за нахабність. Айрі, схожа на натовп на стіні у своєму щоденному вбранні — значках СМБ, штанах, вкритих прінтами, і з афрокосичками, похитала головою із підозрою. Такий уже був її вік. Що б вона не сказала, це, як геній, западало у вікову мовчанку. Чого б вона не торкалася, це був наче перший тактильний досвід. У що б вона не вірила, це походило не з віри, а з візерунків досвіду. Про що б вона не думала, це було перше, що спадало їй на гадку.
— Це винятково твоя проблема, Мілле. Що тобі не цікавий навколишній світ. А я думаю, це чудово. Вони всі вільні! Бо після років у темряві східного комунізму вони виходять на світло західної демократії та об’єднуються, — сказала вона, наївно цитуючи «Ньюзнайт». — Я думаю, демократія — найбільший винахід людства.
Алсана, яка відчувала, що Кларине дитя стає останнім часом неможливо помпезним, на знак протесту підчепила за голову ямайську смажену рибу.
— Ні, люба. Не повторюй цієї помилки. Ніж для чищення картоплі — ось найбільший винахід людства. Ну, може ще…
— Чого їм хочеться, — сказав Міллат, — так це припинити всю цю херню з оцими-о молотками і просто дістати собі який сентекс і насрати на оце-осьо, якщо воно їм не хавається, ясно тобі? Воруши мізками, чи шо?
— Для чого ти так говориш? — обрубала Айрі, поглинаючи кльоцок. — Це не твої слова. І це звучить смішно.
— А ти б хотіла, щоб там на стіні були кльоцки, — сказав Міллат, плескаючи себе по животу. — Великі і смачні.
— Ай, відчепись.
— А знаєш, — промурмотів Арчі, вгризаючись у куряче крильце, — я шось не впевнений, що це гарна ідея. Я маю на увазі, ти знаєш, що ми — я і Самад, там були. І повір, воно мало підстави, шоб розділити їх. Розділяй і владарюй, панночко.
— Господи кусе, тату. Тобі що — хтось за це платить?
— Ніхто йому не платить, — суворо сказав Самад. — Ви, жовтороті, забуваєте, чому робляться деякі речі, забуваєте про їхню значимість. Ми там були. Не всі думають так про об’єднану Німеччину. Тоді були інші часи, панночко.
— А що не так, якщо група людей дає знати про свою потребу свободи? Ви гляньте на них. Гляньте, які вони щасливі.
Самад глянув на щасливих людей, що витанцьовували на стіні, і відчув зневагу, і за зневагою щось іще більш дратівливе — можливо, заздрощі.
— Не те, щоб я заперечував сам акт повстання як такий. Просто, якщо вже ви зібрались скидати старий порядок, мусите бути певні, що у вас є щось вагоме, щоб замінити його; якби ж то Німеччина це розуміла. Наприклад, візьмімо мого прадіда, Мангала Панде.
Айрі скорчила таку виразну міну, яку тільки могла:
— Ой, тільки не про це — щоразу те саме.
— Айрі! — прикрикнула Клара, бо відчувала, що мусить це зробити.
Айрі фукнула. І видихнула.
— А що! Він говорить так, наче про все знає. Усе завжди пов’язане з ним — а я намагаюсь говорити про тепер, сьогодні, Німеччину. Закладаюся, — сказала вона, повертаючись до Самада, — що я про це знаю більше, ніж ви. Давайте. Перевірте мене. Я вчила це цілу чверть. Ага, і ше: вас там не було. Ви з татом виїхали 1945-го. А стіну побудували в 1961-му.
— Холодна війна, — сказав Самад кисло, ігноруючи її. — Більше не можна говорити про власне війну. Таку, на якій вбивали людей. А саме там я пізнав, що таке Європа. Такого в книжках не знайдеш.
— Ой-ой, — сказав Арчі, намагаючись спинити сварку, що назрівала. — Ви в курсі, що за десять хвилин починається «Туга за літнім вином»? Бі-бі-сі.
— Давайте, — наполягала Айрі, підводячись і повертаючись так, щоб стати до Самада обличчям. — Перевірте мене.
— Води між книжками і досвідом, — урочистим тоном наголосив Самад, — це самотній океан.
— Так воно і є. Ви обоє наговорили стільки всякого ла…
Але Клара випередила її ляпасом:
— Айрі!
Айрі сіла назад, не стільки переможена, скільки роздратована, і зробила звук телевізора гучнішим.
— 28-мильний шрам, найпотворніший шрам розділеного на Схід і Захід світу, уже не