Білі зуби - Зеді Сміт
Що ж до сина, котрого він міг бачити, того сина, який був під рукою, з реальної плоті й кістки, то тут краще не розводити Самада на цю тему, тему Міллатової Проблеми, але воно було так: він, другий син із запізненням, як автобус, як дешева доставка, як повільна електричка, дитина, що вічно наздоганяє, яка програла перше змагання вниз по родовому каналу, і тепер, за таємним задумом Аллаха, завжди не перша через генетичну визначеність, програла дві життєво важливі хвилини, котрі вже ніколи не наздожене, ні в цих всезнаючих параболічних дзеркалах, ні в скляних кулях божества, ні в очах власного батька.
Дитина більш схильна до меланхолії, ніж Міллат, більш глибокодумна дитина могла б витратити решту свого життя на гонитву за двома хвилинами і чулася б вкрай нещасною, наздоганяючи мету, що лежала, врешті, біля батькових ніг. Але те, що говорив його батько, мало обходило Міллата: він знав, що він не лузер, не вождь, не дрочильник, не стукач, не гівно — хай там його таточко хоч що собі каже. Мовою вулиці Міллат був справжній пацан, поганий хлопець, завжди попереду, змінював імідж, як шкарпетки; завжди веселий, завжди в порядку, метикуватий, він вів дітлахів за собою на пагорб грати у футбол, вниз до гральних автоматів, вів геть зі школи і до відеокрамниці. У «Рокі Відео», Міллатовому улюбленому місці, яке належало безсовісному дилеру коки, видавали порно, якщо тобі виповнилося щойно п’ятнадцять, «від вісімнадцяти», коли тобі було хоча б одинадцять, та інші перчені фільми з-під прилавка за п’ять папірців. Саме тут Міллат склав своє уявлення про те, що таке батько. Хресні батьки, брати по крові, пачіно-деніро, красені в чорному, які говорили твердо і швидко, ніколи не чекали на (той чортів) столик, вправно користувалися обома руками, по пістолету в кожній. Там він навчився, що не обов’язково жити під загрозою повені або циклонів, щоб гратися з небезпекою і бути неабияким чоловіком. Цього шукають. Коли йому сповнилося дванадцять, Міллат теж подався на пошуки, і, хоча Віллесден-Грін не Бронкс і не Південний Центр, все ж він дещо знайшов, і цього було досить. Він мав міцні яйця, він умів метати абсолютно вбивчі погляди — і все це вже до тринадцяти — того часу, коли з кумира прищуватих хлопчаків він став кумиром жінок. П’єр-Сопілкар Віллесдена, за ним тягнулись черги по вуха закоханих дівчат — висолоплені язики, нахабні груди, розбиті серця… І все тому, що він був НАЙБІЛЬШИЙ і НАЙГІРШИЙ і проживав своє молоде життя тільки з великої літери: він найпершим почав курити, найпершим вихилив сто грамів, він навіть втратив її — Її! — у тринадцять з половиною. ОКЕЙ, він тоді нічого ТАКОГО НЕ ВІДЧУВ, навіть нічого ТАКОГО НЕ ПОМАЦАВ, це виявилося МОКРИМ і НЕЗРОЗУМІЛИМ, він втратив її, навіть не второпавши, куди ВОНА поділася, а все ж він її втратив, бо не могло бути сумніву — ЖОДНОГО, — що він був найкращим серед них, за будь-якими мірками ювенільних поганих вчинків, яскрава зірка підліткової спільноти, КОРЄШ, ПАЦАН, СОБАЧІ ЯЙЦЯ, крутий хлопець, лідер натовпу. Насправді єдиною проблемою з Міллатом було те, що він кохався в проблемах. Вони йому прекрасно вдавались. Щоб усі знали. Він був неперевершений.
Усе ж, усі вирішували, що робити — вдома, у школі, на численних кухнях широкого клану Ікболів/ Бегамів, — що ж робити з проблемою Міллата, тринадцятирічного бунтаря Міллата, який пукав у мечеті, волочився за білявками і смердів тютюном. Та й не лише Міллат, а всі діти: Муджіб (чотирнадцять, кримінальна справа за крадіжку машини), Хандакар (шістнадцять, біла дівчина, яка вечорами ще й малюється), Діпеш (п’ятнадцять, маріхуана), Куршед (сімнадцять, секс до заміжжя із китайським хлопчиною), Халеда (дев’ятнадцять, пише диплом із драми); що не так із усіма цими дітьми, що відбувається із першими нащадками тих, хто перетнув океан у рамках великого експерименту? Чи в них не було всього, що тільки можна забажати? Чи вони не мали великої зеленої зони, порядного харчування, чистого одягу від «Маркс-енд-Спаркс», першокласної освіти? Чи їхні батьки не зробили все, що могли? Чи всі вони приїхали на цей острів без конкретної мети? Заради безпеки. Чи не були вони в безпеці?
— Надто в безпеці, — пояснював Самад, терпляче втішаючи того чи іншого тата або маму, розлюченого чи в сльозах, розгубленого і постарілого татуня чи мамуню, — вони занадто в безпеці в цій країні, нє? Вони живуть у великих пластикових кулях нашого власного виробництва, їхнє життя вже спроектоване для них. Особисто я, знаєте, хотів би піти плюнути на Святого Павла, але потрібна мудрість, Аллах вимагає мудрості: відмовся від дитинних діянь. Як наші хлопці можуть стати чоловіками, якщо життя їх до цього не спонукає? Га? Жодних сумнівів, після певних роздумів, я правильно зробив, коли відправив Маджіда звідси. Усім раджу.
У такі моменти зграя схлипувальників і стогнальників похмуро дивилася на леліяну фотокартку Маджіда і козла. Вони сиділи, заворожені, як індус, котрий чекає, коли заплаче кам’яна корова, аж поки їм не починало здаватися, що від фото відділяється видима аура: доброта і відвага серед бід, вогню і води; справжній мусульманський хлопчик; дитина, про яку вони могли тільки мріяти. Попри всю патетику, Алсані це не надто подобалося: всі сидять за столом, і ніхто не плаче за нею, всі плачуть за себе і своїх дітей, над тим, що жахливі вісімдесяті роблять з ними усіма. Ці зібрання нагадували відчайдушні політичні збори, наче знервовані збори влади і церкви за зачиненими дверима, під якими розлючений натовп реве і б’є вікна. Всюди встановлювалася відстань, не лише між батьками-синами, старими-молодими, народженими-там-народженими-тут, але між тими, хто був усередині й хто ревів знадвору.
— Надто безпечно, надто легко, — повторював Самад, поки бабка в других Бібі любовно протирала Маджіда серветочкою. — Місяць удома,
