Білі зуби - Зеді Сміт
— Дурня. Тепер будуть великі проблеми з емігрантами, — сказав Самад телевізору, відкусуючи кльоцок з кетчупом. — Не можна просто так впускати мільйон людей у багату країну. Це шлях до катастрофи.
— Та за кого він себе має? Містер Черчілль? — зневажливо засміяласяь Алсана. — Оригінальний біліскелідувра пудинг, вівсянка, слизький вугор, королівська різноманітність, британський бульдог, хех?
— Шрам, — повторила Клара, записуючи це слово у зошит. — Точне слово, правда?
— Господи кусе. Ви що — не розумієте, які великі справи там відбуваються? Це останні дні режиму. Політичний апокаліпсис, весняний паводок. Це гісторичний момент.
— Так всі кажуть, — сказав Арчі, переключаючи Ті-ві Таймс. — Давайте глянем «Криптон Фактор», Ай-ті-ві. Дуже добрий канал, нє? Ану-ану.
— І перестань казати гісторичний, — вставив Міллат, роздратований дешевою політичною балачкою. — Ти що, не можеш просто казати «і», як всі, стара? Чо ти вічно так вимахуєшся?
— Та, блін, закрий рота! — вона була в нього закохана, але він був просто нестерпний. — Яка нахрін різниця, як це казати?
Самад різко встав зі свого крісла:
— Айрі! Це мій дім, а ти у ньому все ще гість. Я не хочу чути тут такої мови!
— Добре! Я заберу її на вулицю, до решти пролетаріату.
— Ця мала, — вигукнула Алсана, коли Айрі хряпнула за собою дверима, — ковтнула енциклопедію разом із помийним відром.
Міллат вишкірився до матері:
— Та не починай хоч ти, стара. Шо не так з «генциклопедією»? Якого хріна всі в цій хаті так пруться зі шкіри?
Самад вказав на двері:
— Добре, містере. Ти не будеш так говорити до своєї матері. Давай забирайся теж.
— Я думаю, — тихо сказала Клара, коли Міллат вилетів сходами у свою кімнату, — що не варто знеохочувати дітей мати власну думку. Це навіть краще, що вони вільнодумці.
Самад глузливо посміхнувся:
— А ти — що ти про це знаєш? Ти несеш знамено вільнодумства? Цілий день вдома, перед телевізором?
— Перепрошую?
— З усією повагою: світ складний, Кларо. Якщо і є щось, що ці діти повинні засвоїти, так це те, що потрібно дотримуватись правил, щоб у цьому світі виживати, — правил, а не забаганок.
— Має рацію, думаю, — чесно сказав Арчі, гасячи недопалок у порожню банку з-під каррі. — Якщо емоційні штуки — тоді вже так, твоя парафія…
— О так, жіноча парафія! — завищала Алсана через каррі, якого набрала повен рот. — Я така тобі вдячна, Арчібальде.
Арчі одразу не здався:
— Але ж ти не будеш сперечатися з досвідом, правда? Я маю на увазі, ви двоє — ви ж іще досить молоді жінки, так би мовити, тоді як ми, я маю на увазі, ми такі собі криниці з досвідом, з яких можуть черпати наші діти, коли відчують потребу. Ми як енциклопедії. Ви просто не можете їм запропонувати того, що можемо ми. При всій повазі.
Алсана поклала долоню на чоло Арчі й злегка постукала:
— Ти, дурню. Ніби ти не знаєш, що ти відстав, як карета з кіньми, як свічки у ліхтарях? Ти не знаєш, що для них ти старий і засмерділий, як вчорашня обгортка смаженої риби? Я швидше згодилась би з твоєю малою щодо важливих речей, — Алсана підвелася, наслідуючи приклад Клари, яка у відповідь на ці образи зі сльозами на очах пішла геть з кухні. — А ви собі, панове, і далі говоріть про свої великі справи, про які знаєте лише ви.
Залишені на самоті, Арчі і Самад відзначили дезертирство власних сімей спільним закочуванням очей і кривими посмішками. Якийсь час вони сиділи мовчки, Арчин палець досвідчено проклацував гісторичний випадок, костюмовану драму в Нью-Джерсі, двох чоловіків, що намагаються зв’язати пліт за тридцять секунд, студійні дебати про аборт і знову гісторичний момент.
Клац.
Клац.
— По домах? Паб? «О’Коннел»?
Арчі мало було не потягнувся в кишеню за монеткою, але відчув, що й без монетки все ясно.
— «О’Коннел»? — запитав Арчі.
— «О’Коннел», — відповів Самад.
10. Коріння Мангала ПандеОтже, «О’Коннел». Як його обійдеш? «О’Коннел». Лише тому, що ви можете бути в «О’Коннелі» без сім’ї, без майна і статусу, без слави чи великих сподівань — можете просто зайти у його двері без нічого і бути точнісінько таким, як і решта відвідувачів. Надворі може бути 1989-й, а може, і 1999-й чи 2009-й, а ви собі сидите в тій же сорочці, у якій були на власному весіллі в 1975-му, 1945-му, 1935-му. Тут нічого не змінюється, речі тільки переказуються, пригадуються. Тому там подобається літнім чоловікам.
Це так завдяки часу. Не просто його застиглості, а його чистій бронзі. Кількість має перевагу над якістю. Це важко пояснити. Хіба якби скласти якесь рівняння… щось на кшталт:
(час, який я провів тут, час, який я міг з користю провести деінде) × втіха × мазохізм = причина, чому я завжди тут.
Щось потрібно раціоналізувати, щось пояснити, чому ви повертаєтеся, наче Фройдів онук із його грою «Форт/Да» до найжалюгіднішого сценарію. Але все одно йдеться лише про